Пам’ятаю ранок 22-го листопада 2004 року.
Прокинувся з тяжкою головою, наче з похмілля. Неживий екран телевізора дивився єдиним своїм сірим оком. У пам’яті, як спалахи, — усміхнені обличчя Ющенка й Януковича на табло поруч з синьою й червоною діаграмами… блискуче-темні очі й шкіряна куртка Юлії Тимошенко десь у коридорі… центральної виборчої комісії… Й усе прокручувалася фраза, з якогось прямогог ефіру, що хтось начебто чув, як з міліцейської рації пролунало: «Драки не будет, мы выгрываем…»
Уже й не хотілося вмикати телевізор, та вмикнув: одного погляду на синю й червону діаграми було достатньо, щоб зрозуміти, що перевага вже невідворотно на боці Януковича.
Стало страшно.
Вийшов на вулицю: довкруг було промозло-сиро й прохолодно. Подумалося, що зараз стануть ходити й дивитися, хто там за Ющенка. Став віддирати з віконного скла наклейку з підковою й знаком оклику.
Прокинувся з тяжкою головою, наче з похмілля. Неживий екран телевізора дивився єдиним своїм сірим оком. У пам’яті, як спалахи, — усміхнені обличчя Ющенка й Януковича на табло поруч з синьою й червоною діаграмами… блискуче-темні очі й шкіряна куртка Юлії Тимошенко десь у коридорі… центральної виборчої комісії… Й усе прокручувалася фраза, з якогось прямогог ефіру, що хтось начебто чув, як з міліцейської рації пролунало: «Драки не будет, мы выгрываем…»
Уже й не хотілося вмикати телевізор, та вмикнув: одного погляду на синю й червону діаграми було достатньо, щоб зрозуміти, що перевага вже невідворотно на боці Януковича.
Стало страшно.
Вийшов на вулицю: довкруг було промозло-сиро й прохолодно. Подумалося, що зараз стануть ходити й дивитися, хто там за Ющенка. Став віддирати з віконного скла наклейку з підковою й знаком оклику.