5 лют. 2015 р.

Зимово-лісовий сюр

     Ліс нависав над полем стіною дерев, наче скріпленою розлогими гілками, сніговими заметами й чагарником. Колія дороги стрімко перетинала поле й мала би легко пронизати ліс, проте останній момент вивертала вбік… і ще вивертала… — й стрімко неслася по-над лісом траекторією планети на межі впливу потужного гравітаційного поля. 
     Та якщо перебороти себе й пробратися через повалені дерева… продертися крізь чагарник, — то враз опиняєшся в середовищі спокійному й погідливому.

     Спроквола рухаються верхівки сосен… Рясніють звірині сліди… 
     Й хочеться йти все далі й далі.
     Звіриною стежкою дістатися до струмка… по колоді переправилися через нього… — а там уже й до "чорного дятла" недалечко.
     Він вартує себе, цей ліс, — і притягує до себе.

     





     






    Може десь тут, наприклад, під сосною, в дуплі якої оселився чорний дятел, — мається закопаним артефакт… символ божества Триглава… — який наші пращури, що жили тут кілька тисяч років тому й звели неподалік місто, від якого зараз лиш горби зосталися, — приховали від сторонніх очей. І він притягує до себе тих, хто його відчув його силу. Або ж не так: споконвічні космічні сили, представники яких навчили наших пращурів будувати міста й захищати свою землю Змієвими валами, — й показувалися перед ними в образі божеств й посвятили їх в таїни неба й землі… — й приховали оберіг… до належного часу…
     Чорний дяте-ел, що ж в’є-є-єшся, над моє-є-є!-єю голово-о-о!-ю-ю...
     А дятла видно не було. Й не чутно. 
     Сидів, напевне, в дуплі, обмерзлий і настовбурчений, й дожидався першого волого-теплого подиху повітря.     

 
                                       
     







     Ледь ворушилися верхівки сосен. Довкруг було тихо й спокійно… замерло… — в передчутті весни. 

Немає коментарів:

Дописати коментар