Коли за часів Кучми взялися були щовечора вимикати світло, не залишалося нічого іншого, як виходити надвір і прогулюватися туди-сюди під темним, часто зоряним, небом.
Гамірливий і нав’язливий телевізор ще тримав якийсь час, я знервовано ходив по двору, позирав на темні вікна будинків і чекав, що зараз, ось зараз вони переможно займуться яскравим світлом і звідкись залунає музика, — але минали хвилини й десятки хвилин, я поволі врівноважувався, зоряне небо трималося наді мною, — й починали з’являтися думки на різні теми.
Якщо намагався зрушити твір, що намертво став, — звідкись, наче нізвідки виникали ідеї й сюжетні повороти. А ще гарно думалося на сторонні теми, наприклад, про розвиток людства на поверхні цієї планети… тоненькій застиглій кірочці між розплавленими надрами й холодною порожнечею космосу…
Й коли зрештою з’являлося світло, бувало, й не біг одразу вмикати телевізор.
Зоряне небо невідступно трималося наді мною.
Допитливий малий розібрав компаса.
Хотів подивитися, як влаштований... Ні, я розумію, що дитина має нахили до технічної творчості, он яких роботів і космічні апарати з лего-конструктора складає, — але ж навіщо псувати потрібну річ?..
Ну добре, думаю, обійдуся без компаса. Зрештою, є джі-пі-ес, є гуглівські карти на смартфоні, зрештою, топографічна карта... — не пропаду.
Під час цієї велосипедної вилазки я хотів поглянути на стародавнє городище в лісі неподалік Мирчі. Знаходиться воно на березі річки Таль в кількох кілометрах на захід від села. Як вичитав в інтернеті, має круглу форму, в діаметрі близько сорока метрів, й оточене валом висотою в три з половиною метри. Місце, де воно знаходиться, й фото можна знайти навіть у Google Earth.
