Напівпорожній і зазвичай напівсонний, як для недільного ранку, вагон ураз сповнився блиском очей й щебетанням молоді.
— На наступній виходите? — невимушено спитала дівчина в одного з трьох похмурих молодиків, які стояли біля дверей.
Не знаю, хто вони й звідки, але саме так, як описують, виглядають «тітушки».
— На «насту-упній», — процідив один з молодиків чи то з викликом, чи з подивуванням, а, може, й зніяковіло. — Нєт, нє вихожу.
Але посунувся трохи вбік, і юна зграйка випорхнула на перон станції «Університет», а за нею — ще з десяток-півтора пасажирів, у тому числі й я.
Напевне, зупинилися два поїзди, тому що перон одразу ж наповнився людьми. Наче одним рухом відкрили заслінку, й з усіх отворів, що рядами розташувалися з обох боків між важкими гранітними колонами, нестримно спрямувалися люди, — з одного боку долинуло: «Банду геть!» — й сірий, звично байдужий натовп став Майданом.
Підземний людський потік увібрав в себе, цівочками ескалаторів здійняв догори й вивільнив джерелом на Бульварі Шевченка.
Люди йшли донизу, поодинці й гуртами, звідусіль доносилися гасла й сигналили машини, — ручай, збиваючись на бровці тротуарів й оминаючи тополі, невпинно спрямовувався далі, до парку Шевченка. Невдовзі він переповнив русло тротуару й поширився на проїжджу частину.
Свіжий вітер бив поштовхами в обличчя, асфальт відпружинював кожен крок, — йти було легко й радісно. Людей ставало все більше, рух сповільнювався, й на перехресті з Володимирською завмер.
Здалося, річку перегородили загатою, й вона розлилася ставом, заповнивши асфальт проїжджих частин й алеї бульвару Шевченка.
Тріпотіли на вітрі прапори, з-від пам’ятника Шевченка долинав нахтненний голос з гучномовця. Хто говорив і що саме — розібрати було важко, та й, відверто кажучи, я не дослуховувався. Дивно було відчувати себе серед стількох незнайомих, але начебто знайомих людей. У метро в часи «пік», буває, теж потрапляю в тісняву, — але там нікому ні до кого нема діла. Тут же всі були майже рідними.
Стояли на місці, та постійно щось відбувалося. То крізь натовп став протискуватися чоловік з траурним вінком «Януковичу» — його зустрічали оплесками й вигуками. То метрів за десять (дуже далеко) показався Віталій Кличко. Стаєш навшпиньки, щоб краще розгледіти. Знову ж таки оплески й здійняті догори фотокамери. Ну й кричиш гасла щокожні кілька хвилин, як же без цього?.. За якийсь час «по головах» надходить прохання відступити на кілька метрів. Усі слухняно роблять кілька кроків назад.
По-між прапорів і людей з’явився й поплинув на руках уперед по Володимирській великий прапор України. У поштовхах вітру він тріпотів і здіймався догори, як велетенське жовто-синє вітрило.
Чимало було прапорів Євросоюзу. Скажу відверто, вони не дуже мене надихали.
Та ні, я зовсім не проти Асоціації з ЄС. Якщо угода вигідна для України, то нехай би була. Як мені відомо, Асоціацію з ЄС мають Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, а також Мексика, Перу, Колумбія, Чилі, Південна Африка й інші держави, які навряд чи можна назвати «європейськими». Чи в Перу, приміром, теж було стільки ґвалту щодо «цивілізаційного вибору»?
Кажуть, що для нас знову, як і в середині XVIII століття, постало питання вибору між Росією й Європою. Так наче Україна — п’яний чолов’яга на тротуарі, який хитається з боку в бік і шукає стовпа, за який би вхопитися. А на власних ногах устояти, ні?..
Якщо виходити на рівень поняття «цивілізаційного вибору», — це наші пращури, трипільці, кілька тисяч років тому принесли світло цивілізації Європі.
Друзі по Фейсбуку полюбляють поширюють усілякі документи, мапи, які показують, який ми потужний народ. Так, у всі часи, аж до початку ХХ століття українці були найбільшим народом у Європі. В середині XVIII нас було значно більше, ніж росіян, і значно-значно більше, ніж поляків. Наш народ був освічений, на відміну, приміром, від московитів — у кожному селі при церкві малася школа. В Україні була знать, яка вела свій родовід від князів Київської Русі, була культурна еліта. Було військо запорожців, яке не раз долало як поляків, так і московитів. Й було забагато «гетьманів», справді, в яких замало було клепки в голові й почуття відповідальності за свій народ, — але ж це не значить, що сам народ був слабким, не доріс до власної держави й не знав, до кого би приткнутися…
Тим часом прапор поволі проминув ріг бульвару Шевченка й Володимирської, за ним рухався мікроавтобус з динаміками, такий собі «броньовик революції», з якого ностальгічний голос «ді-джея Майдану» надихав людей гаслами й організовував рух демонстрантів. Спершу треба було пропустили «голову колони» з прапорами й броньовиком. Це було зрозумілим. Чекали.
Якщо не надихали гасла євроінтеграції, чого ж я прийшов сюди?
За тієї ж причини, напевне, як і більшість людей, що зібралися тут. Після кривавого розгону студенського євромайдану я прокинувся в країні, де людей по-звірячому б’ють за те, що вони вийшли на мирний протест.
Потім не раз доводилося чути з високих державницьких вуст, що рішення про силовий розгін акції було непродуманним, що приймалося воно, мовляв, на середньому владному рівні. Що студенти, мовляв, через день-другий і самі б розійшлися, а так лише підіграли протестним настроям.
Гадаю, рішення було продуманим і приймалося на найвищому рівні.
Так, на вечір 30-го листопада євромайдан уже не доставляв жодної загрози для владі. Уже кілька днів, як він остаточно перетворився на майдан-с. На гранітному клаптику перед Стелої Незалежності кілька тисяч чоловік, переважно студентів, щоночі танцювали з Русланою й вмикали ліхтарики своїх телефонів. Заправляли там штабісти партії Королевської, сцену й звук ставив якийсь Шевчук, за сумісництвом лідер антиукраїнської партії «Русь», яка входила до Блоку Вітренко. В нього вже мається подібний досвід, саме він, разом з іншими, теж тут присутніми, зливав Податковий майдан. До речі, на фото з «круглого столу» він сидить поруч з Кличком, як представник Євромайдану. На площі перед Стелою тусувалися «професійні революціонери», відомі тим, наприклад, що влітку намагалися продати Врадіївську ходу, й інша школота. Одне слово Майдан на той момент уже видохся й перебував під контролем Банкової.
У той день стало відомо, що Янукович нічого не підписав у Вільнюсі. На мітингу ввечері виступили лідери опозиції, яким, звичайно, не могли не дати слово, й інші відомі й маловідомі діячі. Загальний настрій у виступах, зокрема Луценка, був таким, що «майдан має поширитися на всю Україну», одне слово, розходимося. Пізно ввечері демонтували звук.
На Майдані залишилася купка людей — хто з упертості, хто за інерцією, а кому просто не було, де ночувати. Вони й самі би розійшлися наступного дня. А хто зостався б іще, могла би попросити звідти міліція.
Але такий фінал не влаштовував владу, яка наостанок захотіла подати українцям урок на майбутнє.
Коли дівчат били кийками по обличчю, коли непритомні тіла тягнули по граніту й скидали докупи, коли били всіх підряд на головній вулиці столиці, в тому числі й за сотні метрів від Майдану Незалежності, — хотіли сказати цим: в стойло, бидло! Як шавки за наказом паханів на зоні строять «мужиків». Як наглядачі на плантанції б’ють усіх рабів підряд, якщо хтось із них став на повен зріст і виказав непослух.
І те, що «перші особи» держави зараз начебто засуджують силовий розгін, що шукають «стрілочників», говорить лише про те, що влада злякалася. Вона не чекала такого масового, без перебільшення всенародного спротиву.
Ця влада не українська.
Ні Янукович, ні Азаров, ні інші можновладці з російськими прізвищами, — вони не знають цього народу, не відчувають його. Кремлівські політтехнологи, що заправляють зараз на Банковій, втовкмачили, що українці — «терпилы». Що потрібно лиш лучно ляснути батогом, щоб вони стали в стійло й понуро там стояли.
Батогом ляснули, та результат виявився зворотнім. Так, українці терплячі. Але якби «перші особи» мали бодай уявлення про історію України, вони були б у курсі, що наш народ може піднятися й на Коліївщину.
Та справа, як на мене, не в здатності українців на жорсткий протест, зрештою, протестний вибух — зворотній бік вікової терплячості.
У нашому народові прихована потужна внутрішня сила.
Я відчув її на Майдані 2004-го року. Я доторкнувся до неї, коли зацікавився Трипіллям і Змієвими валами. Ця сила споконвічна, вона творча й світла, — й вона чекає свого часу, щоб вивільнитися. Вона втілена в мільйонах душ, в очах-очах, — людей, приналежних до цього народу.
Й зараз відчуваю цю силу довкруг, — і набираюся від неї снаги. «Головна» колона пройшла, й все довкруг починає рухатися вперед.
З Богом! Рушаймо.
Немає коментарів:
Дописати коментар