Я погодився.
Звичайно, сидіти вдома за комп’ютером, щось писати, час від часу навідуватися на Майдан й перейматися долею України — справа добра, але треба якось заробляти гроші. Колись я вже продавав був картини на Андріївському узвозі, й досить успішно. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Але настав момент, коли належало вирішити, ким себе хочу бачити в майбутньому — реалізатором картин чи письменником.
Та, як мовиться, ніколи не кажи «ніколи».
Андріївська церква залишилися на тому ж місці, що тільки дерева порізали на схилах, — й Узвіз усе так же, поволі повертаючись, спускався в улоговині між пагорбами. Після реконструкції став він якимось сірим, одноманітним. Будинки в ряд, пофарбовані в говняно-жовтий колір...
В алейці під Андріївською церквою, «апендиксі», картин побільшало, людей поменшало. Зустрів знайомих, та не всіх. Років десять тому, щоб мати на кусень хліба з маслом, художник міг винести в суботу-неділю на Узвіз кілька десятків робіт і продати одну-дві. Зараз, аби щось продати, треба виносити по кількасот картин і щодня. Тому художники віддають свої роботи реалізаторам. Вони й раніше тут були, реалізатори, наприклад, я, — та художники переважали, принаймні, їх було достатньо для того, щоб на Узвозі домінував дух творчості на противагу духові торгівлі. Хто тут стояв, любив повторювати, що Узвіз — не базар.
Винести роботи й забрати не було проблемою. Сумка в руку й сумка через плече, — й уперед. Зараз же потрібно було виставляти близько двох сотень картин, чимало з яких — досить великого розміру. Три години (а то й більше) йшло на те, щоб за кілька ходок вивезти на тачці картини з гаража, де вони зберігалися, розставити та розвісити на сітках в алейці, і стільки ж часу, щоб скласти, спакувати й завезти назад. А світловий день зараз, як відомо, короткий.
У сутінках тягнеш по алейці тачку з дорогоцінними картинами (не дай Бог рамки пошкодяться!), перетинаєш улоговину бру-бруківки Узвозу, а спереду й позаду вже горять фари автомобілів, яких тут більше, ніж зазвичай (центральні вулиці перекриті, революція!) — й тачка загрозливо перевалюється з боку в бік, й картини висовуються й прагнуть посипатися на бруківку прямо під колеса...
Пізно ввечері, коли повідтягав уже сумки й поскладав картини в гаражі, проминаєш сміттєві баки, де веселилися в темряві годовані щури, й повертаєшся на алейку, щоб перевірити, чи не забув яку картину. Над головою нависає сяюча в світлі прожекторів Андріївська церква.
Почував себе втомленим настільки, що не хотілося й додому їхати. Сидів на бордюрі, допивав каву, ще теплу в термосі, й палив. За деревами внизу світився літарями й сигналив автомобільними гудками Поділ.
Потім без поспіху йшов до метро «Золоті ворота». Темні силуети людей спрямовувалися до дверей метро й утягувалися всередину, як у нірку.
У вестибюлі юнак з євромайданною символікою роздавав листівки.
Виглядав він пригніченим. На мене лиш глянув і листівку не простягнув. Не знаю, може, на моєму обличчі було вже написано, що я базарний торгівець, якому політика до лампочки.
Якраз випало на вечірню «годину пік», тож пересадочні «Золоті ворота» були запружені людьми. Темна маса голів-голів під арками в недоречному в той момент даньоруському стилі поволі рухалася до ескалатора, що вів на «Театральну». Довелося й самому зануритися в людську масу й маленькими кроками просуватися вперед. Довкруг були люди, сотні й тисячі людей, — й подумалося чомусь, що не так давно я вже бував серед натовпу, й так же поволі просувався вперед — 1 грудня, на перехресті Володимирської й бульвару Шевченка, коли спершу маленькими кроками, потім усе ширшими, — всі рушили на Майдан. Тоді було піднесено й радісно на душі, й всі довкруг були — аж наче рідними, — зараз же до тих, хто оточував, було байдуже, а то й роздратовували. Хоча, не виключено, багато хто з натовпу в метро перебував тоді й на Майдані...
А потім рано вранці знову доводилося їхати на Узвіз.
Повз глибоченний котлован, огороджений парканом, і сміттєві баки, під якими в норах відсипалися щурі, діставався до гаража, в якому зберігалися картини. Приткнувся він у страшенно археологічному місці — якраз під Старокиєвською горою. Поруч виднілася Замкова гора, з іншого боку Узвоза — й третя гора, на якій, як кажуть, розташовувалася прадавній, ще «перший» Київ — столиця потужної праукраїнської держави, яка задовго до приходу варягів — не менше тисячі років тут стояла й захищала підходи до себе лініями Змієвих валів, — про яку ми майже не знаємо нічого й знати не бажаємо.
Й дивно було, якось навіть неприродньо було споглядати запустіння й котловани галахвастовської «Ваздвіженкі» й «євроофісів» на місці, де прихована справжня історія України, її душа й доля.
Що ж це за держава в нас така, що ж за «еліта»?..
Однак думати на ці теми не було часу й можливості — належало вантажити на тачку першу «ходку» картин, закріляти пасками й тягнути через Узвіз в алейку.
У дворі стояло чимало дорогих машин, виходив спозаранку на свіже повітря «крутий» народ, — я тягнув свою тачку й, що цікаво, не відчував до себе зневаги, навпаки навіть — бачив розуміння в очах «крутеликів». Поступалися дорогою, як треба було. Заробляє, мовляв, чоловік, як уміє. Не горлопанить на Майдані.
(Хоча, як врахувати загальну вартість картин на тачці... — реакцію ділових людей, які знаються в цінах, можна зрозуміти.)
Падав легкий сніжок, й хотілося швидше порозставлятися й порозвішуватися, поки в алейку не почнуть заходити реальні покупці. Зразу ж видно, де людина просто прогулюється й розглядає картини, а де збирається купувати. Хоча всілякого бувало. Ходить, наприклад, тендітна юна дівчина по алейці, розглядає картини, — дивився на неї, як на покупця, дивився, як на дівчину, взагалі, не дививився ніяк, а вона собі ходить, а потім потім підходить і каже: цю картину запакуйте, й ціна, як видно, діло десяте. Утім, таке буває зрідка. Найкращі покупці й найвірніші — це, кому треба подарунок на день народження співробітника чи шефа. Вони прибігають в алейку, швидко вибирають і купують картину й вибігають. Торгуватися з ними нема сенсу — більше того, що зібрали колективом, не заплатять, але й не менше, — й таке було, що чоловік заплатив більше, ніж я запросив за роботу (а що йому з тими ста гривнями робити? Народ гроші зібрав, подарунок він купив, а лишку заникувати — в западло). Таких головне — не сполохати, бо побіжить до сусідів і не повернеться, а спокійно й рішуче довести справу до кінця. Тут, як на риболовлі, — вичекай, поки «клює», а коли «потягне» — не барися й підсікай.
Хоча, що казати, — в цілому «кльов» був слабенький. В годин одинадцять-дванадцять у будні зайдуть кілька покупців — й квит. На вихідні — трохи більше, та все одно, з «рибалкою», яка була тут раніше за кілька тижнів до Нового року — не порівняти. Торгівлі тут зашкодила недавня реконструкція Узвозу. Та що казати, гарно йде продаж у спокійні, стабільні для держави часи.
До Майдану на Узвозі ставлення було в цілому позитивним, але художники й реалізатори хотіли би, щоб він уже того... щоб закінчувався б уже швидше, бо жити за щось треба.
— Я за Петю Порошенка, — говорила «директор», вона ж дружина знайомого художника. — Ніхто крім нього не залагодить цього діла.
Заходили в алейку й «майданівці», закутані в синьо-жовті прапори й зі стрічками на грудях. Розпитав у них, що там зараз робиться на Майдані, поговорив трохи, пообіцяв увечері приїхати. Розпрощалися друзями, але ввечері, як спакувався нарешті й позавозив картини, про Майдан уже мови не було. Втомився.
Одного сірого дня на Подолі внизу за деревами стало щось відбуватися. Гасла хором, гул. Завила сирена, здається, міліцейська. На алейці, крім поодиноких реалізаторів, нікого не було. Кілька десятків голосів унизу стали кричати: «Разом! І до кінця! Разом! І до кінця!» Тихо падав сніг. Голоси були надривні, юнацькі, — відчайдушні й непохитні: «Разом! І до кінця» Уява намалювала картину: темна шеренга «Беркуту», шоломи й кийки, — й блискучі очі навпроти й зчіплені в ліктях руки. Потім усе стихло й за якийсь час тими ж голосами проспівали гімн України.
Уже вдома я прогуглив інтернет, але нічого «такого» не знайшов. На Подолі пікетували офіс «1+1», але все пройшло мирно.
Коли ж ліг спати й закрив очі, в свідомості пролунало на всю силу:
"Разом! І до кінця!"
Немає коментарів:
Дописати коментар