31 груд. 2014 р.

Передноворічне

     Мене майже ніхто не читає... — а я, в принципі, й радий.
     Коли починають читати, підхоплююся писати, — й байдуже, є про що, чи ні, хочеться, чи ні. Чи, може, хочеться чогось іншого.
     Наприклад, поспати.
     Від цих довбаних нікотинових жвачок — в голові мутно й хочеться спати. Це так, до речі. Коли ж повертаюся до цигарок, — за кілька днів починає пекти в грудях й нема чим дихати.
     Сподіваюся, серед інших мене не читає й дружина. Бо для неї я кинув курити (позбувся нікотинової залежності) ще весною.
     На жаль, не позбувся.

27 груд. 2014 р.

Перемога

     Перемога, — що це?
     Для того, щоб перемогти, замало перемогти в битві. Й замало навіть перемогти у війні. Перемога — це не результат тактики й стратегії.
     Перемога дарується Богом.
     Це як ламати товсту гілку. Гілка не відламується сантиметр за сантиметром. Л-ламаєш її, ламаєш, й наче смислу вже нема ламати, вона лише тріщить і боляче віддає в руку, тр-р-ріщить, й раптом, — раз! — і переламалася.
     Це і є перемога.

22 груд. 2014 р.

Революційна прога

     Встановив на смартфон програму Reduce Photo Size. Єдина її фунція — зменшення розміру знімків.
     Навіщо вона мені?
     Для того, щоб у випадку чого зробити актуальний знімок, написати пару рядків тексту й без проблем опублікувати в мережі.
     Ця прога корисна, наприклад, під час революції. Пам’ятаю, як вранці 1 грудня я стояв серед тисяч людей на розі Володимирської й Тараса Шевченка, — в обличчя поштовхами бив свіжий, не зимовий чи осінній, а весняний вітер, — я стояв і пересилав… пересилав кілька метрів фото в Фейсбук на хріновому лайфівському інтернеті… — так і не переслав. А було б кіло 300 — відіслав би без проблем.

19 груд. 2014 р.

Недолугий ліхтар

     Вимкнули світло — не о дванадцятій, як зазвичай, а раніше — десь об одинадцятій. Я вийшов на вулицю, дивлюся — серед білого дня горить ліхтар.
     Ні, я все розумію й згоден потерпіти. Війна на Донбасі, енергетична залежність від Росії, економічні реформи… тири-пири… — але чомусь усе знову вирішується за рахунок людей. Замість того, щоб подумати про елементарну економію й побороти недбальство. Про тіньові схеми й надприбутки олігархів, у тому числі й тих, хто привів до війни, — вже й промовчу.
     P.S. У давньому Римі фінансові проблеми республіки вирішувалися простіше. Проскрипціями. Брали заможних патриціїв за барки, чи то за тогу з пурпуровою смужечкою, й суворо запитували: з ким ти був у часи диктатури Марія чи, навпаки, Сули? Кого підтримував?.. Й голову — на форум, рабів — на волю, гроші — в казну.   
     

18 груд. 2014 р.

Терористи обшукують наших бійців перед Донецьким аеропортом

      Пройшла інформація, що машини з українськими бійцями заходять чи виходять з Донецького аеропорту через блок-пости терористів. Там їх шманають й перевіряють на предмет того, щоб провозили з собою не більше одного рожка патронів. Як видно на фото, Моторола обшукує "кіборгів" особисто.
     Отака херня, малята.

16 груд. 2014 р.

Нема світла

     Я так бачу, що можна писати й у темряві. Клавіші на висувній клавіатурі телефону підсвічуються, розрізнити букви можна. Тільки не можна зупинятися. Бо як задумаєшся на хвильку, одразу ж усе на фіг гасне й доводиться навмання тикати пальцем у темряву. Потрапляєш на абзац, на англійську розкладку чи, того гірше, на «деліт». Але нічого. Головне, що текст можна без зайвих клопотів переслати на свій блог — опублікувати чи просто зберегти. А це справді зручно.
     Поруч дружина й діти лежать на канапі й дивляться з ноутбука фільм. Мабуть, варто приєднатися до них.
     Нема світла.

12 груд. 2014 р.

З приводу зустрічі Купола з Моторолою

     Та зрозумійте ж нарешті — не було ніякої «зустрічі», ніяких «переговорів», ніякого «братання». Бійців повезли на ротацію в АП через сепарский блок-пост.
     Чому саме такою дорогою?
     Були домовленості армійського начальства (ген. Пушняков) з терами під «слово русского офицера» й під контролем ОБСЄ. На виконання «мирного плану».
     Й, напевне, Купола попередили, щоб поводився тихо.
     А як же інакше?

23 лист. 2014 р.

Перші сніговики


     Дочка все літо мене діймала: «Тату, коли вже прийде зима?» Чого її чекати, зиму, відповідав, — вона прийде, коли належить. Зараз літо, грайся собі, купайся. Влітку свої радощі, взимку будуть свої…
     Літо тривало довго й навіть прихопило шматок осені. Але воно проминуло, — й настала осінь, — й одного ранку в листопаді раптом усе виявилося білим-біле від снігу.
     Ось тобі й зима, Катюню.

25 вер. 2014 р.

Прапор над будинком

     Одна справа, писати патріотичні коменти в фейсбук, інша — прибивати прапор у себе над будинком. 
     Стара струхлявіла драбина рипить і хилиться з боку в бік, прапор видається заважким, шнур від шуруповерта плутається в руках. А тут ще треба якось виїмку в древку проколупати, щоб вставити туди шуруп
     Я розумію, що героїзм не дуже великий, та все ж таки.
     Немов-би піднімаюся на сходинку вище в соціальній драбині й долучаю себе й свою сім’ю до вибраного прошарку суспільства, який заявляє про свою позицію й діє. 
        

31 серп. 2014 р.

Слимаки

     Слимаки на городі дістали.
     Піднімеш будь-якиq овоч — під ним кілька слимаків. За басейном в тіні — слимаки. У кутку на битих цеглинах — слимаки. Чим вони там харчуються, хотів би знати?
     Сидять собі тихенько в тіні, нікуди не повзуть, нікого не чіпають й начебто не проявляють ніяких ознак життя. Варто лиш трохи зачепити, порушити їх світ, — починають виповзати й повзуть у всіх напрямках, витягуючи тоненькі антенки щупалець й ворушачи ними туди-сюди.
     Й куди вони й навіщо повзуть, навіщо витягують свої щупальці, яку-таку інформацію збирають? — прям заправські іншопланетяни.

30 серп. 2014 р.

Про Путіна й Іловайськ

     Пізно ввечері, коли вже лягав спати, натрапив в інтернеті на «Звернення» Путіна до «ополченцев». Хоча на моніторі був лише текст, проникливий голос улюбленого росіянами президента немов-би витав довкруг: українські солдати — люди підневільні, вони не з власної волі прийшли на Донбас, тому він просить ополченців проявити добру волю й відпусти їх додому, до дружин, до дітей…

27 серп. 2014 р.

Ворзельське озеро

     У липні-серпні їздили з дітьми на озеро в Ворзель.
    Час був тривожним і непевнем, — на Донбасі розгорталася війна. Але літо минало, а діти так і не побували на морі, тож я наполіг на тому, щоби хоч на озеро поїздити. Ну й поїздили. Спершу разів з п’ять з дочкою, потім двічі з дружиною й дочкою, потім разів зо три з сином, ну й потім з дружиною, дочкою й сином, — одне слово, кому-кому, а мені відпустка трапилася. Прям таки курорт.

8 серп. 2014 р.

Сектор «D»

     На початку липня натрапив на Ютубі на відео з величезною колоною української армії, що рухалася з Маріуполя на північний схід.
     Знімали з автомобіля, який обганяв колону на шосе, — з сутінок виринали бетеери й беемпе, за ними якісь вантажівки, й знову беемпе, — на броні сиділи бійці в камуфляжі й майоріли на антенах українські прапори.

14 лип. 2014 р.

Коники й лелеки

     Їду на велосипеді стежкою в полі, й з-під переднього колеса вистрибують коники. Ціла хмара коників-стрибунців, — й чимдалі стежкою, вистрибують усе нові й нові. Кілька з них сіли на ногу, вчепилися за штанину й чіпко тримаються. Пасажири.
     Раптом велетенські кри-крила змахують над стежкою, наче спрямовані вперед довгим-предовгим дзьобом, — то лелека, а подумалося, — птеродактиль.

6 лип. 2014 р.

Літній день на траві


     Сім’я розташувалася на травичці під яблунею й кожен займався своїм.
     Дружина плела червоні з чорним гумки для волосся, син складав з конструктора космічні свої апарати, дочка щоразу бігала до басейну купатися.

     Упродовж усього часу павук плів павутину від верху голки, яку дружина вткнула в подушечку, й до краю етюдника. Потім сховався за подушечкою й став очікувати на поживу. Дружина посіпала пальцем по павутині, павук вискочив з засади, заліз на голку й роздивився довкруг.

28 черв. 2014 р.

Мирне небо

     У п’ятницю 27 червня, в день народження дочки, десь за чверть на десяту вечора, я вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям. Над стріхою в розриві горіхових гілок вирізнялося пронизливо-чисте синє небо.
     О десятій вечора спливав термін «десятиденного одностороннього припинення вогню» й Порошенко мав оголосити про своє рішення з приводу його продовження чи припинення. Зрештою, вже було зрозумілим, що «одностороннє перемир’я» продовжать. Меркель суворо зажадала від Путіна протягом трьох днів прийняти конкретні заходи для нормалізації ситуації на Донбасі. Терміново почали створювати якісь контактні групи...

23 черв. 2014 р.

Понура машина часу (післямова до футбольного матчу)

     Сиджу з нетбуком, а поруч по телевізору йде матч США — Португалія.
     Учора о першій ночі я натрапив на нього, та хотілося вже спати, вірніше, спати не хотілося, в чому й проблема. Але треба вже приводити в порядок свій розпорядок дня, бо просинаюся вже надто пізно.
     Тому вирішив подивитися в повторі. Не виходив на спортивні сайти, щоб не натрапити на результат й не зіпсувати собі перегляд.

15 черв. 2014 р.

Хріново бути Гондурасом

     Сиджу за нетбуком, а поруч по телевізору показують матч Франція-Гондурас. Чую краєм вуха, що комусь дають другу жовту й червону картку й призначають пенальті. Й чомусь не сумніваюся, що карають Гондурас. Так і є. Подивився повтор: не таке вже й страшне порушення було, могло зійти й за ігрове зіткнення. Така селявішка. Судді проявляють свою принциповість здебільшого до гондурасів.

14 черв. 2014 р.

Небо над Слов’янськом


     Як я довідався недавно, автор вірша «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю...» Михайло Петренко народився в Слов’янську. Ми мало що знаємо про життя поета, й невідомо, коли саме й де він написав свого знаменитого вірша, але видається, що в момент творчого піднесення, — в якому б місці не перебував, — поет бачив перед собою блакитне небо дитинства, небо Слов’янська, в яке й хотілося йому злетіти, як соколу. 
     У Слов’янську знали й шанували Петренка, більше того — в пам’ять про цей вірш герб і прапор міста: сокіл, який злітає, на блакитному тлі неба.

7 черв. 2014 р.

Страшний звір медведка

     Кілька років тому, коли дружина вийшла на город щось там прополоти, з землі вилізла медведка й страшенно її налякала.
     Раніше вона медведок ніколи не бачила.
     А тут, справді, вилазить з-під землі щось таке величезне — з вусами й широкою напівовальною головою, захищеною панцирем, з чіпкими лапками й якимось роздвоєним жалом на хвості, — прудко вихиляється з боку в бік, як монстр з фантастичних фільмів, й не знаєш, що від нього можна чекати — чи то за пальця вкусить, то ще якесь зло вчинить.

4 черв. 2014 р.

Колорадське горе

     Сусід на своїй ділянці вже травить колорадських жуків оприскувачем. У нас же на городі поки що нема чого травити. Якщо якийсь колорад необачно й залетить на нашу картоплю, його тут же чекає викрадення.
     Як мовиться, клин клином вибивають.
     Відчуваю зловтіху, коли на щось, що надто вже нахабно когось тиранить, знаходиться свій тиран. 
     У мене проти жуків є власний засіб— корисливий хлопчик-п’ятикласник.

27 трав. 2014 р.

Сережки, конячки й інші патріотичні речі

     На вибори дружина одягнула вишиванку й синьо-жовті сережки з бісера, які сама й сплела.
     Бісером Олена займається всерйоз, веде гуртки в нашому й сусідніх селищах, пише статті й майстер-класи в журнали й на сайти по бісепроплетінню, має також і свій блог, — одне слово, вона професіонал і на виготовлення однієї сережки в неї йде хвилин десять. Тож сережок різних форм і кольорів удома трохи назбиралося чимало. Й не тільки сережок.

26 трав. 2014 р.

День вибору

     Ранок видався сонячним, дружина одягнула вишиванку з жовто-синіми сережками, які сама ж сплела, — й пішли всією сім’єю голосувати.
     На повороті в скверик з віконця своєї машини, прикрашеної українським прапорцем, нас привітала депутат сільради від нашої вулиці (знайома з дитинства, молодша сестра однокласника), — над розпеченим асфальтом перед Будинком культури тріпотів на сухому вітрі український прапор, якийсь юнак допомагав бабусі спуститися сходами, — відтак у прохолодному вестибюлі на мене глянули десятки облич кандидатів, програмами яких була завішена стіна, — й більшість яких я знати не знав і знати не бажав.

23 трав. 2014 р.

Юля по телевізору

     Майже не вмикаю телевізор, але ввечері хотів послухати кандидатів, щоб визначитися нарешті, за кого голосувати. 
     Перш за все вирішити, що мені робити з Юлею.
     Раніше я завжди підтримував Тимошенко та її партію. Ще з тих часів, коли з’явилося світло.
     Колись щовечора вимикали світло, й тодішній прем’єр  Пустовойтенко з екрану телевізора аргументовано переконував, й переконав, — зокрема, мене, — що те з об’єктивних причин й інакше бути не може. А потім в уряд прийшли Ющенко з Тимошенко й світло перестали вимикати.
     Й у мене ствердилося переконання, що й інші «об’єктивні» проблеми можуть бути так же вирішені.

20 трав. 2014 р.

Блок-пост на Варшавській трасі

     На повороті з Окружної на Житомирську трасу жіночка продає синьо-жовті прапорці. Стоїть на розподільчій смузі, — і, як тільки машини зупиняються на червоному світлі, підходить до кожної й пропонує. Виглядає цілком пристойно, не як жебраки чи цигани, які частенько промишляють таким чином, — спина випрямлена, погляд вимогливий.
     З широкого бігборда кандидат у Президенти Олег Ляшко в оточенні спецназівців запевнює, що України не віддасть нікому.
     Отака війна.

17 трав. 2014 р.

Будяки й колоради

     Політика політикою, а на городі почався "терористичний" сезон — винищення будяків і колорадських жуків.
     Паростки картоплі ще дуже маленькі, й тому комусь, хто не дуже розбирається в городництві, все одно, яка саме рослинка вибивається з землі — будяк, лопух, "берізка" чи картопля. Он Сашко, наприклад, син — біжить за паперовим літаком, що залетів на грядку, — й байдуже йому, на картоплю наступив, чи на будяка. А я ж то знаю, що заради картоплі ця грядка й була скопана.

9 трав. 2014 р.

День Перемоги

     В останній час взагалі не люблю свят.
     Що вже казати про 9 Травня, яке кремлівські пропагандони перетворили на сатанинський шабаш з людськими жертвоприношеннями?..
     Вирішив навідатися на могилу батька.
     Він якраз і був справжнім ветераном війни, командиром взводу морських піхотинців, захищав Одесу й Севастополь. Під Перекопом був поранений і потрапив у полон, з якого втік. Від радянського концтабору його врятувало те, що під час оборони Одеси був представлений до високої державної нагороди, якої — аж сказати страшно. Нагороду не дати, але з табору звільнили.

30 квіт. 2014 р.

Вечірній їжак

    Вийшов увечері на вулицю, чую серед папороті на клумбі щось страшенно тупоче й сопе, — не інакше, їжак.
     Виконує звичну вечірню пробіжку по периметру ділянки.
     І що йому не йметься?..
     І під цим парканом, і під протилежним на ділянці — такі ж черв’яки , й зовсім не смачніші. А жабенята, яких він має звичку з хрумкотом поїдати, чим психологічно травмувати дружину, на вечір уже поховалися...      
      Та не все в житті їжакові медом намазане, на його душу ще є дружина з фотоапаратом і чорний кіт.

24 квіт. 2014 р.

Загарбники загарбників

    Дивні діла відбуваються. Зранку вийшов в інтернет узнати, як просувається славна АТО. Скільки міськрад звільнили, скільки терористів знешкодили. 
     Бачу й справді: звільнили Маріупольську міськраду! Здивувало, що провідні сайти не подали про це інформацію, хоча щодо нападу на склади в Артемівську зреагували всі.

8 квіт. 2014 р.

Квітка сон у весняному лісі

     Поруч з дощатим столом біля вогнища на улюбленому нашому місці в лісі під горбами покоїлася трухлява колода. Я мав підозру, що під нею живе собі спочиває «підколодна» змія, тому намагався не чіпати її й навіть зайвий раз не підходити. Однак по весні колоду завзято обжили мурахи й «підколона» тема відпала сама собою. Навряд чи змії сподобалися б маленькі й кусючі сусіди.
     У витрухлявілій серцевині проросла й устигла зав’янути квітка сон. Часом, не мурашки її собі виростили «на хозяйство»? Культивують же всіляку тлю.

27 бер. 2014 р.

Сімейне вогнище

        Важко в те повірити, але минулого року в цей час густо падав сніг і колючий сніг бив поштовхами в обличчя, й весь наступний тиждень така була зима, що куди тій зимі, — зараз же тепло й сонячно, цвітуть квіти й оскаженіло щебечуть пташки.
     Минулого року було спокійно й трохи нудно, й нічого не відбувалося, цього ж року вже втомився від надлишку подій. Ловлю себе на тому, що вранці проявляю зусилля, щоб вмикнути ком’ютер.
     Раніше через те, що боявся прочитати, що розігнали Майдан, а зараз,  що почалася війна.
     Гей-но!
     Минулорічний «я», чуєш? У нас тут такі події... такі події... — аж задовбало. Хочеться трохи спокою.

17 бер. 2014 р.

Колорадський реваш

     На слуху питання — чи почне Путін війну проти України? У сенсі того, чи введе війська на нашу територію?
     Я вважаю, не введе.
     Ну, може, захоче показати світові «кузькіну мать», що теж не виключається, враховуючи його неадекватність за словами Меркель. Але «кузькіна мать» — дама недешева, а рахувати гроші Путін уміє.
     Росія й без того зазнала серйозних втрат — економічних і політичних, — й, напевне, ще зазнає. Сучасна війна — забавка не країн, які ледь зводять кінці з кінцями. Якось читав, що один день війти в Перській затоці коштував Штатам... ліньки гуглити інтернет... — ну ду-уже великі гроші. Росія, звичайно, зекономить на технологіях, та високоточних ракетах та безпілотниках, та все одно. В копієчку це діло влетить.
     Для того, щоб завоювати Україну є значно простіший спосіб і дешевший.

8 бер. 2014 р.

Питання життя й смерті "легітимного"

     Так де ж Віктор Федорович? Чому не показують нам дорогого нашого (в прямому й переносному сенсі) колишнього президента? Хай би в лікарняній палаті. 
     У мене є велика підозра, навіть впевненість, що не покажуть. Тому що Янукович умер в кардіологічному центрі в Ростові-на-Дону в ніч з 3 на 4 березня. 
     Про це на своїй сторінці в Фейсбуці написав 
Михайло Лебідь:
     "Умер Янукович. Только что об этом по телефону мне сказал друг из Ростовского Кардиоцентра. Яныка привезли туда около 11 ночи 3 марта с середечным приступом, а через час он умер."     

     Й через кілька днів, після того, як Путін повідомив, що бачив його живим і здоровим, Михайло написав: 
     "Янукович Шрёдингера (и жив, и мёртв одновременно).
     Вот вы верите Путину? Этому безумному парню, который чуть не начал Третью мировую? Придворные которого врут, будто в Крыму погибли российские граждане, чтобы в глазах своего электората легализировать военную операцию?

7 бер. 2014 р.

Наші

     У моєї дружини, Олени, є коло знайомих, з якими вона пов’язана спільним захопленням — бісероплетінням. Майстрині спілкуються на сайтах і в
соцмережах — переважно про свої справи, — але якось дружина показала повідомлення від Оксани з Севастополя: «Читаю блог твоего мужа, но он о Севастополе написать не хочет?»
     Я був приємно здивований увагою, але що міг відповісти? Я був не в курсі того, що насправді відбувається в Севастополі.

28 лют. 2014 р.

Маріїнський парк

     На Інститутській — від Жовтневого палацу й до «високого» виходу з метро «Хрещатик» — чимало людей і все в квітах. Далі вулиця порожнішає. Перехожих не так багато й навіть автомашини проїжджають зрідка. Й бруківка, й стіни будинків, й небо над головою — все якесь вогке й сіре.
     Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
     Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
     А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
     Й мене там не було.

27 лют. 2014 р.

Небесна сотня

     Революція начебто закінчилася, але ні радості тобі, ні піднесення, навіть не цікавить, де там носить Януковича, хто буде прем’єр-міністром і які розклади на президентські вибори. Й за звільненнем і поверненням Юлії Тимошенко не стежив, — навіть не було бажання слухати її промову на Майдані.
     "Пливе кача по Тисині"...
     Власне, діти. Так наче гралися в розвідників. У зелених армійських касках і з фанерними щитами. Просувалися вперед порожньою вулицею, падали під кулями снайперів  — умирали, але не тікали, виносили поранених, — вперто трималися за цей, здавалося, безглуздий клаптик землі...     
     Поволі піднімаюся вгору Інститутською — від барикади під мостом до виходу з метро "Хрещатик". Довкруг волого й сіро, й усе заставлене квітами.

25 лют. 2014 р.

Постреволюційне

    — Хто ця страшна баба? — спитав десятирічний син, дивлячись в екран телевізора.
     Я навіть образився.
     — Чому страшна? Й не «баба» вона зовсім...
     Ще кілька років тому ця жінка приваблювала (принаймні, чоловіків) не так політичною програмою, як вродою й жіночим магнетизмом.
     А зараз на сцені Майдану виголошувала промову, сидячи в інвалідному візку, — й видавалася й справді страшною. Колючі темні очі виблискували серед посірілого обличчя, як у безнадійно хворої бабусі, яка не примирилася з Богом і ненавидить увесь світ.

22 лют. 2014 р.

Ранок 21 лютого

    Маршрутку на Київ не дочекався, пішов на трасу й сів у якийсь «лівий» мікроавтобус. Добирався в столицю кружними дорогами через Ірпінь.
     На виїзді з Ірпеня на обочині покоїлися остяки двох спалених вантажівок, схожих на військові. Зустрічну смугу перегороджувала барикада з автомобільних шин, над якою здіймався український прапор, і стояв блок-пост самооборони.
     Не встиг щось розгледіти до пуття, — водій, як здалося, намагався якнайшвидше проминути це місце. Широка й майже порожня смуга автотраси нестримно вела вперед, на столицю. Однак під лісом при в’їзді в межі Києва автобус владним рухом жезла спрямував на обочину молодик у цивільному.
     Водій покірливо загальмував і відкрив двері, — той неспішно піднявся по сходах у салон.
     — Та шо тут... — промовив водій. — Усі нормальні.
     У салоні нас їхало чоловік сім-вісім. Молодик глянув на кожного по черзі.

16 лют. 2014 р.

Курячий страх

    Жили-були у нас кури, і якось трапився серед них переполох: стали бігати по загону, бити крилами й ховатися по закутках. Я не міг зрозуміти причину паніки, поки не побачив високо в небі шуліку (іншим словом, не до ночі буде сказано, беркута) — парив собі в струменях повітря й не звертав на зашуганих курей щонайменшої уваги.
     Довкруг було брудно й сморідно. Збоку приткнувся дров’яний сарайчик, де втихомирилася колода, на якій рубали дрова й голови курям, — я стояв посеред загорожі з сокирою в руці, здіймаючись головою в небо, — й дивився на курей.

12 лют. 2014 р.

"Екстреміст"


   Натрапив у Твіттері на інформацію, що група «провокаторів» збирається штурмувати Лук’янівське СІЗО.
     Що за хрінь, подумав, — зайшов на деякі сайти, проглянув стрічки новин у соцмережах й з’ясував, що справді, так, — близько півсотні активістів під стінами Лук’янівського СІЗО влаштували пікет. Вимагають звільнити ув’язнених товаришів. Скандують гасла та встановлюють намети.
     Пов’яжуть, подумав. Поб’ють, пов’жуть і закриють у тюрмі. Надовго.
     Було посилання на стрім з тієї акції. Клацнув: темрява й ноги-ноги, — й, зрештою, вирізнилося щось притомне — оператор підійшов до двох активістів і став з ними розмовляти.

9 лют. 2014 р.

Про сніговика й 20 відсотків інтелекту

     Сьогодні неділя, й виникла дилема — їхати на ювілейне віче на Майдан, чи взятися з дітьми ліпити на городі сніговика. Скоро сніг розтане, й ще невідомо, чи випаде до наступної зими. Вирішив, що краще зайнятися сніговиком.
     Нехай простить мене Українська революція, але я не можу себе віддавати їй повністю. На Майдан приїжджаю час від часу, в ключові, як мені здається, моменти. Революція йде своїм ходом, розгортається поволі й поширюється, — як грудка снігу, яку котиш по вологому й липкому снігові, — набирає на себе людей, міста й цілі регіони, перетворюється в величезний ком, — й від мене що вимагається? — підтримати його в належний момент. Вирівняти. Й узятися надавати людських форм і рим. Шукати вуглинки для очей і морквинку для носа.
     Нормальний образ?

23 січ. 2014 р.

На Майдані 22 січня. Протистояння

     Коли на метро доїжджав до Хрещатика, жінці поруч подзвонили на мобільник. Вона поговорила, відтак звела голову й промовила:
     — Беркут наступає на Майдан.
     Хтось перепитав, чи справді, — вона відповіла, що так, справді, вже пройшли Грушевського й ідуть далі.
     Людей у вагоні було небагато, принаймні, значно менше, ніж у неділю, коли чимало хто їхав на Майдан на віче й проштовхнутися не можна було. Кожен продовжував поводити себе так, як і поводив, — хто читав, хто слухав музику в навушниках, хто просто сидів і дивився поперед себе.

20 січ. 2014 р.

Народне віче 19 січня

    Людей зібралося багато, мабуть, найбільше з-від першого грудня. Чимало хто прийшов у прикольних касках-масках і таких інших кастрюлях на голові. Однак веселого й піднесе-ного настрою, як на минулих віче, не відчувалося. Навіть фотографуватися не хотілося.
     У довкружньому просторі немов-би зависло питання: «Що далі?»
     Після того, як «копитні» закони пройшли вервечкою прийняття-підписання-опублікування, очікувалася відповідна реакція лідерів опозиції. Що, мовляв, закони є незаконними, — ну й далі все, що належить сказати.

17 січ. 2014 р.

Майдан перед бурею

     Перші дні після Нового року видалися досить спокійними. Встановилася тепла, майже весняна погода, часто моросив дощ.
     Я кинув курити.
     Тим часом на Майдані танув сніг у мішках, якими торувалися барикади. Мішки поволі чорнішали, й сам Майдан бруднішав. Під барикадами й довкруг урн на Хрещатику збиралися гори пакетів зі сміттям.
     Хтось з френдів на Фейсбуці написав про свої враження від відвідання Майдану. Як тільки він проминув барикаду, до нього кинулися охоронці й стали просити закурити. Він віддав усю пачку й ще кільком самооборонцям дав гроші на цигарки. Також тикнув купюру в скриньку біля Будинку профспілок. Додому повертався в пригніченому настрої.
     Складалося враження, що через тиждень-другий Майдан розшарується-розсмокчеться сам по собі.

12 січ. 2014 р.

Про революцію й боротьбу з курінням

     У мене тут своя революція — кидаю курити.
    На другий день після Нового року викурив дві цигарки. Увечері можна було дозволити собі ще й третю, — та стримався. Ходив туди-сюди по двору, вдихав на повні груди повітря, — й на якийсь момент вирізнилося майбутнє, в якому я прокидаюся рано вранці в гарному настрої й повним сил. Очищені легені справно подають кисень до мозку й м’язів. Й усе мені вдається й на всіх напрямках.
     Зворотня ж перспектива видавалася похмурою. Мутна голова... невпинний кашель зранку... понурий біль у грудях... — й найменшої надії на те, що все саме собою налагодиться колись.

5 січ. 2014 р.

Революційний сюр

    Часто сниться рідне селище, й сниться Київ, — в тому числі Печерськ і Маріїнський парк, з якими чимало чого пов’язане в житті. Уві сні все видається не таким, як насправді. На місці парку — дикі хащі, а з метро "Арсенальної" веде крутий,  і небезпечний ескалатор, — й десь там, під землею, знаходиться напівпорожня станція, звідки зрідка й кудись, невідомо куди, відходить поїзд з одним вагоном.
     Й зараз, коли потрапляю в революційний Київ з постапокаліптичними барикадами й заставами, здається, що опиняюся в напівсні.

1 січ. 2014 р.

Наближення Коней

     Хтось у Фейсбуці написав, що Коні вже йдуть, але чи готова Україна їх прийняти? Як мені здається, Коні до нас вже завітали й Україна їх прийняла. Погідлива космічна енергія відчувалася в очах мільйонів людей, які вийшли на Майдан. Інша справа, що не готовими їх прийняти виявилися лідери опозиції, які звикли вже жити при нинішній владі й за нинішніми законами.
     Сподіваюся, що Коні завітають і до мене, — й сповнять енергією й натхненням. Чимало чого ще зробити треба в цьому житті й на багатьох напрямках.
     Принаймні, кинути курити.