Й зараз, коли потрапляю в революційний Київ з постапокаліптичними барикадами й заставами, здається, що опиняюся в напівсні.
Пам’ятаю, як майже місяць тому піднявся з-від барикади на Інститутській до "високого" виходу з метро "Хрещатик", — й пішов далі. Бокові вулиці були перегороджені пустими автобусами. Падав легкий сніг, людей ставало все менше. Траплялися лиш поодинокі групи майданівців з прапорами. Територія довкруг була чужаою й небезпечною. Здається, в будь-який момент з підворіття могли вискочити менти чи "тітушки".
Нарешті дістався до місця, де з-від Інститутської відходив Кріпосний провулок. Там розташовувалася дальня застава. Вулицю перегороджував видовжений білий намет, поруч з розташовувалися в ряд кілька армійських наметів. Прямо на дорозі лежали дерев’яні щити, стояли бочки, в яких горіли дрова. Всюди здіймалися синьо-жовті прапори. Кілька десятків чоловік, серед яких — жінки й навіть діти, походжали туди-сюди, розмовляли й грілися біля бочки.
Відчуття іреальності не залишало мене. Життєва логіка стверджувала, що хиленькі барикади аж ніяк не захистять від нападу, й кілька десятків людей не зможуть хоч би якось протидіяти бійцям в чорних шоломах, зі щитами й кийками, — але логіка сну заперечувала: застава ж стоїть! І люди ж протидіють!..
По Кріпосному провулку повернув на Грушевського.
Я гарно знаю це місце на Печерську між Верховною Радою й метро "Арсенальна". На лавочці в Маріїнському парку писав було матеріали з парламенту й диктував у редакцію з телефону-автомата біля Будинку офіцерів. Тут же поруч знаходилася редакція журналу "Вітчизна", де мала вийти моя повість. Якось навідався туди, переконався, що все гаразд, й усе в житті було чудово, — й відтак сидів на лавочці в Маріїнському парку й пив пиво, як раптом з дерева відвалилася важкелезна гілка й упала прямо на мене. Лавочка — в друзки, а мені — нічого. Тільки трохи лікоть подряпало. Я став на ноги й, не озираючись, пішов алейкою далі...
Зараз же вулиця Грушевського була перегороджена автобусами й барикадами з лавочок, й навпроти Будинку офіцерів прямо на проїжджій частині революційні хлопці грали в футбол. Сніг з вулиці не прибирався, проте був добряче вже вигарцьований ногами. Поруч з динаміка лунала весела народна пісня. Кілька чоловіків і жінок запально танцювали в колі й, здавалося, нічого не бачили довкруг.
За автобусами теж виднілися синьо-жовті прапори, але траплялися серед них і сині партії регіонів, — тож це була вже "ворожа" територія. Тож майданчик, на якому веселився революційний люд, як віддалений бастіон світлих сил, глибоко вклинився в територію, яку контролюють темні сили: беркутівці й тітушки.
Дістався до проходу між секціями огорожі, проминув, — і пройшов уперед по алейці Маріїнського парку. Довкруг теж були прапори й люди, й темні спини, — й раптом зрозумів, що перебуваю на ворожій території.
Стало якось прохолодно на душі й боязко.
Повз мене пройшов загін "Беркуту", ряд в ряд, а за ним, — як вівці під охороною, — кілька сотень людей у синіх накидках. Видно, переганяли з одного мітингу на другий.
Однак примусив себе пройти ще далі, аж до огородженого загону, заповненого людьми в капюшонах, звідки доносилося: "Ну что ж, друзья, вот наш черед, да будет сталь крепка!.." — й по тому розв’язно-пацанським голосом: "Дарагіє сагражданє!" — й відчув, що не можеш більше втриматися тут, розвернувся й, затамувавши подих, — повз групи тітушок — відступив до своїх.
Через парк і тротуар, аж до проходу в куценькій барикаді, — туди, де лунала весела музика, грали в футбол, — й легше дихалося.
Хотілося заплющити очі, — розплющити, — й проснутися.
Немає коментарів:
Дописати коментар