28 лют. 2014 р.

Маріїнський парк

     На Інститутській — від Жовтневого палацу й до «високого» виходу з метро «Хрещатик» — чимало людей і все в квітах. Далі вулиця порожнішає. Перехожих не так багато й навіть автомашини проїжджають зрідка. Й бруківка, й стіни будинків, й небо над головою — все якесь вогке й сіре.
     Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
     Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
     А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
     Й мене там не було.

27 лют. 2014 р.

Небесна сотня

     Революція начебто закінчилася, але ні радості тобі, ні піднесення, навіть не цікавить, де там носить Януковича, хто буде прем’єр-міністром і які розклади на президентські вибори. Й за звільненнем і поверненням Юлії Тимошенко не стежив, — навіть не було бажання слухати її промову на Майдані.
     "Пливе кача по Тисині"...
     Власне, діти. Так наче гралися в розвідників. У зелених армійських касках і з фанерними щитами. Просувалися вперед порожньою вулицею, падали під кулями снайперів  — умирали, але не тікали, виносили поранених, — вперто трималися за цей, здавалося, безглуздий клаптик землі...     
     Поволі піднімаюся вгору Інститутською — від барикади під мостом до виходу з метро "Хрещатик". Довкруг волого й сіро, й усе заставлене квітами.

25 лют. 2014 р.

Постреволюційне

    — Хто ця страшна баба? — спитав десятирічний син, дивлячись в екран телевізора.
     Я навіть образився.
     — Чому страшна? Й не «баба» вона зовсім...
     Ще кілька років тому ця жінка приваблювала (принаймні, чоловіків) не так політичною програмою, як вродою й жіночим магнетизмом.
     А зараз на сцені Майдану виголошувала промову, сидячи в інвалідному візку, — й видавалася й справді страшною. Колючі темні очі виблискували серед посірілого обличчя, як у безнадійно хворої бабусі, яка не примирилася з Богом і ненавидить увесь світ.

22 лют. 2014 р.

Ранок 21 лютого

    Маршрутку на Київ не дочекався, пішов на трасу й сів у якийсь «лівий» мікроавтобус. Добирався в столицю кружними дорогами через Ірпінь.
     На виїзді з Ірпеня на обочині покоїлися остяки двох спалених вантажівок, схожих на військові. Зустрічну смугу перегороджувала барикада з автомобільних шин, над якою здіймався український прапор, і стояв блок-пост самооборони.
     Не встиг щось розгледіти до пуття, — водій, як здалося, намагався якнайшвидше проминути це місце. Широка й майже порожня смуга автотраси нестримно вела вперед, на столицю. Однак під лісом при в’їзді в межі Києва автобус владним рухом жезла спрямував на обочину молодик у цивільному.
     Водій покірливо загальмував і відкрив двері, — той неспішно піднявся по сходах у салон.
     — Та шо тут... — промовив водій. — Усі нормальні.
     У салоні нас їхало чоловік сім-вісім. Молодик глянув на кожного по черзі.

16 лют. 2014 р.

Курячий страх

    Жили-були у нас кури, і якось трапився серед них переполох: стали бігати по загону, бити крилами й ховатися по закутках. Я не міг зрозуміти причину паніки, поки не побачив високо в небі шуліку (іншим словом, не до ночі буде сказано, беркута) — парив собі в струменях повітря й не звертав на зашуганих курей щонайменшої уваги.
     Довкруг було брудно й сморідно. Збоку приткнувся дров’яний сарайчик, де втихомирилася колода, на якій рубали дрова й голови курям, — я стояв посеред загорожі з сокирою в руці, здіймаючись головою в небо, — й дивився на курей.

12 лют. 2014 р.

"Екстреміст"


   Натрапив у Твіттері на інформацію, що група «провокаторів» збирається штурмувати Лук’янівське СІЗО.
     Що за хрінь, подумав, — зайшов на деякі сайти, проглянув стрічки новин у соцмережах й з’ясував, що справді, так, — близько півсотні активістів під стінами Лук’янівського СІЗО влаштували пікет. Вимагають звільнити ув’язнених товаришів. Скандують гасла та встановлюють намети.
     Пов’яжуть, подумав. Поб’ють, пов’жуть і закриють у тюрмі. Надовго.
     Було посилання на стрім з тієї акції. Клацнув: темрява й ноги-ноги, — й, зрештою, вирізнилося щось притомне — оператор підійшов до двох активістів і став з ними розмовляти.

9 лют. 2014 р.

Про сніговика й 20 відсотків інтелекту

     Сьогодні неділя, й виникла дилема — їхати на ювілейне віче на Майдан, чи взятися з дітьми ліпити на городі сніговика. Скоро сніг розтане, й ще невідомо, чи випаде до наступної зими. Вирішив, що краще зайнятися сніговиком.
     Нехай простить мене Українська революція, але я не можу себе віддавати їй повністю. На Майдан приїжджаю час від часу, в ключові, як мені здається, моменти. Революція йде своїм ходом, розгортається поволі й поширюється, — як грудка снігу, яку котиш по вологому й липкому снігові, — набирає на себе людей, міста й цілі регіони, перетворюється в величезний ком, — й від мене що вимагається? — підтримати його в належний момент. Вирівняти. Й узятися надавати людських форм і рим. Шукати вуглинки для очей і морквинку для носа.
     Нормальний образ?