На Інститутській — від Жовтневого палацу й до «високого» виходу з метро «Хрещатик» — чимало людей і все в квітах. Далі вулиця порожнішає. Перехожих не так багато й навіть автомашини проїжджають зрідка. Й бруківка, й стіни будинків, й небо над головою — все якесь вогке й сіре.
Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
Й мене там не було.
Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
Й мене там не було.