27 лют. 2014 р.

Небесна сотня

     Революція начебто закінчилася, але ні радості тобі, ні піднесення, навіть не цікавить, де там носить Януковича, хто буде прем’єр-міністром і які розклади на президентські вибори. Й за звільненнем і поверненням Юлії Тимошенко не стежив, — навіть не було бажання слухати її промову на Майдані.
     "Пливе кача по Тисині"...
     Власне, діти. Так наче гралися в розвідників. У зелених армійських касках і з фанерними щитами. Просувалися вперед порожньою вулицею, падали під кулями снайперів  — умирали, але не тікали, виносили поранених, — вперто трималися за цей, здавалося, безглуздий клаптик землі...     
     Поволі піднімаюся вгору Інститутською — від барикади під мостом до виходу з метро "Хрещатик". Довкруг волого й сіро, й усе заставлене квітами.

     Клаптик тротуару біля метро, вже вивчений вздовж і впоперек на відео, — з деревами й клумбою,  — огороджений мотузкою, як місце злочину... чи музейний експонат... — можна підійти й усе оглянути. Ось дерево, кора з якого зчурхана кулями, ось вибоїни в бетоні клумби. Поруч здіймається свіжий пам’ятник, складений з бруківки.     Усе якесь маленьке, все поруч. З протилежного боку вулиці — біля барикади батюшка править заупокійну службу. Поруч горбик квітів з фото... вже знайомим обличчям... з інтернету... — ось, значить, хто саме тут загинув.
     Пам’ятаю цей момент на відео. Коли кількадесят чоловік потихеньку наближалися до барикади біля метро, й прямо в упор почали стріляти.
     Тужно.
     Вони безглуздо загинули?     
    
     Чи пробудили якусь... потужну космічну енергію, небесну силу... — яка погідливо й владно сповнила всіх нас. Незрима рука лягла на нашу землю й усіх, хто вважає себе приналежним до неї.
     Й ця рука спрямовує Україну.

















Немає коментарів:

Дописати коментар