"Пливе кача по Тисині"...
Власне, діти. Так наче гралися в розвідників. У зелених армійських касках і з фанерними щитами. Просувалися вперед порожньою вулицею, падали під кулями снайперів — умирали, але не тікали, виносили поранених, — вперто трималися за цей, здавалося, безглуздий клаптик землі...
Поволі піднімаюся вгору Інститутською — від барикади під мостом до виходу з метро "Хрещатик". Довкруг волого й сіро, — й усе заставлене квітами.
Клаптик тротуару біля метро, вже вивчений вздовж і впоперек на відео, — з деревами й клумбою, — огороджений мотузкою, як місце злочину... чи музейний експонат... — можна підійти й усе оглянути. Ось дерево, кора з якого зчурхана кулями, ось вибоїни в бетоні клумби. Поруч здіймається свіжий пам’ятник, складений з бруківки. Усе якесь маленьке, все поруч. З протилежного боку вулиці — біля барикади батюшка править заупокійну службу. Поруч горбик квітів з фото... вже знайомим обличчям... з інтернету... — ось, значить, хто саме тут загинув.
Пам’ятаю цей момент на відео. Коли кількадесят чоловік потихеньку наближалися до барикади біля метро, й прямо в упор почали стріляти.
Тужно.
Вони безглуздо загинули?
Чи пробудили якусь... потужну космічну енергію, небесну силу... — яка погідливо й владно сповнила всіх нас. Незрима рука лягла на нашу землю й усіх, хто вважає себе приналежним до неї.
Й ця рука спрямовує Україну.
Немає коментарів:
Дописати коментар