27 бер. 2014 р.

Сімейне вогнище

        Важко в те повірити, але минулого року в цей час густо падав сніг і колючий сніг бив поштовхами в обличчя, й весь наступний тиждень така була зима, що куди тій зимі, — зараз же тепло й сонячно, цвітуть квіти й оскаженіло щебечуть пташки.
     Минулого року було спокійно й трохи нудно, й нічого не відбувалося, цього ж року вже втомився від надлишку подій. Ловлю себе на тому, що вранці проявляю зусилля, щоб вмикнути ком’ютер.
     Раніше через те, що боявся прочитати, що розігнали Майдан, а зараз,  що почалася війна.
     Гей-но!
     Минулорічний «я», чуєш? У нас тут такі події... такі події... — аж задовбало. Хочеться трохи спокою.


     От цікаво, перенести б мені на рік назад, та зустрітися з самим собою, та розповісти про все, що відбулося, — чи повірив жив би я собі? Ой, навряд. Провідні журналісти й аналітики дохідливо пояснили, що повторення Майдану не буде. Люди-втомилися-від-політики.

     Й справді, «повторення Майдану» не було. Куди тій Померанчевій революції до нинішніх подій...
     Але, як і минулого року, їздимо на велосипедах у ліс. До «свого» місця під горбами, на яких, як відчую, щось є. Місто — не місто, святилище — не святилище... Щось те, що в давнину було захищене чотирма рядами Змієвих валів півдня й південного заходу в нинішньому Макарівському районі. Й відчуваю енергетику... прихованої прадавньої сили... нашого народу... —  що пробуджується зараз.
     О-ой щось буде скоро. Щось буде.

















           

Немає коментарів:

Дописати коментар