Проминули «зелені свята»...
Дивна річ, християнське свято триєдності Бога Отця, Бога Сина й Святого Духа, яке називають «Трійцею», або «П’ятидесятницею» (саме на п’ятидесятий день від розп’яття Ісуса Христа на його послідовників, які зібралися на горі, зійшов Святий Дух), — в Україні асоціюється з зеленими віночками з квітами, які одягають дівчата, й гілками та пагонами болотяної трави, якими прикрашають ворота, — традиціями аж ніяк не християнськими, навпаки навіть, — язичницькими.
Боролося християнство з праукраїнськими віруваннями, тисячу років боролося, — й усе втряслося в компроміс. Християнське свято поєдналося з язичницьким культом вшанування природи й усього живого в пору їх найбільшої сили. А там гряде Івана Купала з киданням віночків у воду й стрибанням через вогонь.
Надто вже глибоко вкорінилися прадавні вірування в генетичній пам’яті українців.
Й от питання: якщо за тисячу років така потужна сила, як християнська віра, не змогла витравити дохристиянські традиції, то скільки ж тисяч років цим самим традиціям?.. Скільки ж часу вони мали вгрунтовуватися в душу нашого народу?
Й чому ми вперто продовжуємо вважати, що українці, як народ, беруть свій початок з часів Київської Русі, — звідтоді, як християнство й прийшло до нас?..
Та я сам християнин.
Але ж це не значить, що маю зневажати культуру й традиції свого народу й нехтувати очевидними фактами.
Хилиться туди-сюди трава... в поштовхах вітру...
Й десь там, серед трави... якщо затамувати подих і примружитися... — можна вирізнити на мить дівчину у віночку, мавку польову, — яка візьме й гляне на тебе.
Ф-ф-фух.
Якщо десь і можна зустріти щось... пов’язане з прадавніми пойбічними... силами... — ув’язаними в українську землю, — то, напевне, на цьому полі.
З різних джерел я знаю, що під нашим селищем в кілометрі на південний захід розташована група стародавніх курганів. Колись запитував у сільраді, де саме вони знаходяться? — мені відповіли, що справді, приходив з області наказ — берегти кургани, але де вони знаходяться, не знає зараз ніхто.
Як на мене, — нема чого їх шукати, кургани, — ось вони, переді мною.
Якраз кілометр від залізничної станції на південний захід. Найвища точка довкружньої місцевості. Й завжди тут було поле.
Відомий український історик й археолог В.Антонович на початку позаминулого століття оглянув п’ять курганів в урочищі "Козинська Киянка" біля села Микуличі, про що й написав у своєму робочому щоденнику. Тоді наше селище ще не було засноване, й найближче звідси село, — о-он там воно, Микуличі. Ручай за пагорбами називається "Киянка", а давня дорога між нею й цим пагорбом вела до села Козинці. Оце воно і є, урочище "Козинська киянка", й ось вони, кургани.
Вірніше, те, що від них залишилося, бо поле десятиліттями розорювалося.
А зараз воно, поле, віддане під забудову. Що в сільраді закрили очі на кургани, — так і скажіть. Вже кілька років, як ділянки розмічені й вулиці розплановані, та діло, бачу, не просувається... Ні кілочків тобі, куп щебеня й піска, ні залізобетонних блоків...
Щось заважає?
Якась прадавня... потойбічна сила... — зосереджена в цьому місці.
Немає коментарів:
Дописати коментар