Нема світла

     Я так бачу, що можна писати й у темряві. Клавіші на висувній клавіатурі телефону підсвічуються, розрізнити букви можна. Тільки не можна зупинятися. Бо як задумаєшся на хвильку, одразу ж усе на фіг гасне й доводиться навмання тикати пальцем у темряву. Потрапляєш на абзац, на англійську розкладку чи, того гірше, на «деліт». Але нічого. Головне, що текст можна без зайвих клопотів переслати на свій блог — опублікувати чи просто зберегти. А це справді зручно.
     Поруч дружина й діти лежать на канапі й дивляться з ноутбука фільм. Мабуть, варто приєднатися до них.
     Нема світла.

     А мені, взагалі-то, подобається. Лежимо всі разом, дивимося кіно...
     Колись, пам’ятаю, теж були вимикали світло — в 97-98 роках. То був гарний період у моєму житті. Я написав «Телеграму» й «Наближення ранку». Пізніше обидва романи були надруковані.
     Тоді не було ноутбуків і смартфонів, я сидів і стукав на друкарській машинці. Коли вимикали світло, я виходив надвір, ходив туди-сюди й чекав, коли темні прямокутники вікон у сусідських будинках нарешті таки займуться переможним сяйвом.
     Ходив у темряві по доріжці вперед і назад, думав про різні речі, — спершу в голові роївся всілякий непотріб, — обривки думок, асоціації, — однак я вгамовувався й починав обдумувати епізод, над яким працював, — і несподівано, здавалось би, нізвідки виникали ідеї й сюжетні повороти. Власне кажучи, обидва романи були створені під час тих прогулянок під темними вікнами. Й часто, коли з’являлося світло, я не біг вмикати телевізор, а продовжував ходити туди-сюди.  
     Й зараз усі ми гарно лежимо й разом дивимося фільм з ноутбука. А варто з’явитися світлу, як полишимо канапу й розповземося хто куди.
     P.S. Що цікаво — тоді дивитися кіно було поганим ділом, а зараз — гарним. Часи змінюються.