Зміїв вал і енелодром

     Простежував на Google Earth Зміїв вал, що тягнеться через ліс від околиці села Плесецьке до річки Ірпінь. Супутникова зйомка проводилася, видно, взимку й ліс був посічений вирубками, тому вирізнявся вал дуже добре, його можна було вирізнити навіть у густому лісі аж до села Перевіз. Я рухався курсором по валу, відтак наче по інерції через село… річку Ірпінь… — потрапив на енелодром.
    Якийсь час водив туди-сюди курсором по монітору, потім звівся на ноги й пішов на вулицю перекури… — походити туди-сюди й пожувати нікотинову жвачку.
     От тобі й на.

     Ключове місце в моєму романі, енелодром, — балка за кілометр-другий на південь від реального села Яблунівки (Снігурівки), де бачили «енело», — й куди я свого часу в «Київській правді» кілька разів з’їздив і написав ряд статей, — з чого пізніше й виріс роман «Наближення ранку» («Енелодром»), — те місце виявилося безпосередньо пов’язаним із Змієвими валами.
     Я переймався був «літаючими тарілками» в Макарівському районі… переймався Змієвими валами в тому ж Макаріському районі… — але якось відокремлено одне від іншого… — наче в інших реальностях.
     Десь там, над заплавою річки Ірпінь, від якої відгалуджується балка, де протікає серед високої трави… й низеньких деревець… — струмок, — де часто спостерігали барвисті яскраві кулі, які могли якийсь час триматися над землею… — й стрімко здіймалися догори, — в небо, — в тому місці Зміїв вал, що підходив до річки з боку села Переїзд, мав з’явитися знову, вже з іншого боку річки, й тягнутися далі до Чорногородки, й ще далі до Бишева (Стебева), — ну й далі до Вітрівки й Горобіївки, — й до Мотижина, — й звідти через поле й ліс до Фасівочки й Макарова. Якраз той вал, про який на різних ділянках я вже кілька разів писав.
     Причому, в тому місці, де енелодромі, — де вал підходив до річки, — там би мало бути укріплення… стародавнє городище…
     Цю інфу треба було переварити.
     Прадавня історія України й космічні сили... й езотерика… — переплелися.
     Змієві вали поєдналися з іншопланетянами, праслав’янськими богами й масонами, які плетуть тенета всесвітньої змови в одному з котеджів дачного селища… — до речі, про змовників.  Якимись розшарованими, напівпрозорими вони в мене були в романі, змовники, зовсім неживими. Примари. Й сам їх ледве розрізняв.
     А тут під час велосипедної вилазки до валів і натрапив на «экологическое поселение». Відтак знайшов його сайтик.
     Почитав трохи й душа возрадувалася. Какая прэлесть!.. Для прикладу, анонс семінара-тренінга в «экопоселении»: «Путь к овладению осознанным сновидением для познания миров Нави, Слави и Прави»… Й таке інше. Духовния пєсні под фортеп’яно. Бджоли й козяче молоко.
     «Попа-алися, голубчики!»
     От тягне цю братію до праукраїнських городищ і до Змієвих валів!..
     «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет…» — там не так «русский дух» у них, як «московський».
     Об’їхав поселення по периметру, роздивився, що там і як.  Будиночок такий гарний по-між «родовых поместий», щоправда, кругом усе трава заросла… «Общинный дом». Ну-ну.