8 груд. 2016 р.

Перший сніг

  

     Кілька днів тому ми їздили в ліс на велосипедах і збирали гриби.
     Але випав сніг, ударив мороз, — й настала зима, — й уже здається, що вона була й буде завжди. А гриби й опале листя — з якогось іншого часу-простору.

25 жовт. 2016 р.

Жабомишодрачка

       Сиджу в себе за комп’ютером й чую, як позаду щось шкребеться. Миша, думаю, — але гучно так шкре-шкребеться, — ну, думаю, не інакше, як щур. Десь за кріслом… біля пічки… — й раптом я втямлюю, що повинен побачити те, що шкребеться, якщо гляну за крісло. На якусь мить стримую себе, потім рвучко стаю на ноги, на ходу розвертаючись, упираюся долонями в бильце, зазираю за крісло — й бачу здоровенну зелену жабу.
       Жабисько без поспіху заклигує під пічку, де в темряві мирно догнивають минулорічні гарбузи.
       Переводжу подих.

30 вер. 2016 р.

Життя з вужем (Панкратович - 2)

     Зайшов у прибудову, де в мене робоче місце, так би мовити, кабінет, — й бачу: через мереживний фільтр, понавтиканий вилками живлення комп’ютера, монітора й такого іншого залізяччя, граційно переповзає вуж.
     Я завмер на порозі. Маленький такий вужик, як черв’як, — характерні дві жовті плями на голові.
     Він заповз за тумбочку.
     Я перевів подих. Дожився. В кімнаті під ногами змії повзають. Відтак розвернувся й пішов у будинок за дружиною. З вужами в неї якось краще виходить. Вона їх не боїться, фотографує й навіть на руки бере.

5 вер. 2016 р.

Не страхітливий зовсім намет

     Якось за поворотом занедбаної дороги в безлюдному, здавалося, лісі ми натрапили на невеличкий брезентовий намет, прикритий маскувальною сіткою. Посередині визирало щось подібне до дула, причому, великокаліберне. Не інакше, як гармати.
     У душі промайнули досада й туга. Зрозумів, як почували себе партизани, що потрапили в засаду, або ж, навпаки, німці.
     Війна, подумалося.

27 серп. 2016 р.

Усіляка маленька живність


     Шановні браття по розуму споглядають на нас з неба. Ми споглядаємо на жучків-павучків й усіляких інших комашок. Й інколи фотографуємо. Намагаємося не кривдити й не збивавати з життєвого ритму. Щоправда, це не стосується колорадських жуків. Їх ми кривдимо, як можемо. Але я не помітив, щоб колорадським жукам від того була помітна шкода. Живуть собі, картоплю жруть, множаться і завойовують світ...
     Але я тут більше не про них, а про комах не зажерливих, які самі живуть і дають жити іншим. Живуть у мирі з цією планетою.

22 серп. 2016 р.

Струмок у лісі

     Мама розказувала, що колись, за радянських часів, біля цього струмка на таємні богослужіння збиралися члени церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників), й серед них моя бабуся, яка була в церкві дияконисею. Йшли в ліс наче за ягодами чи грибами, а самі збиралися в обумовленому місці... Доводилося чути, що енерґетична сила богослужінь у ті часи, коли віра переслідувалася, була настільки потужною, що над місцем, де вони проводилися, міг здійматися в небо стовп ясно-блакитного світла...
     Господи, дай мені сили.

12 серп. 2016 р.

Горобчики

      Вирвав на городі бур'ян і налетіла зграя горобців. Не знаю, що їх більше привабило — насіння чи можливість покупатися в пилу. Дуже настирливі й заклопотані горобці, й страшенно полохливі. Хто їх так нажахав, — певно, що чорно-білі коти, — варто комусь з них визирнути з трави, чи комусь із нас зробити порух, як вони — ф-ф-ф-фур! — разом злітають в повітря. Розсаджуються на деревах і паркані, вичікують кілька хвилин, — й один-другий, а за ними вся зграя — повертаються на город. Длубають-длубають зерна, купаються... — і знову, як за командою, злітають догори. І все повторюється.

27 лип. 2016 р.

Дружина і фото









Годі вже відверто й нахабно використовувати дружину... — гм-м, я в сенсі того, що  годі видавати її фото за свої. Ну, фото не її самої, а фото зроблені нею. Щось я зовсім заплутався. Для компенсації дам її фото... —  ну, в сенсі не фото, зроблені нею, а її фото, зроблені мною. Але її фото. Якось так. Чи навпаки?..

14 лип. 2016 р.

Озеро під лісом

     Під час спеки ми їздили до озера, що знаходиться за кілька кілометрів під лісом.  Поки доїдеш на велосипеді, запаришся, — якраз, щоб стрибнути в воду. В озері вода прозора й чиста, а глибина — жабі по коліна. Для дітей в самий раз. 
     Дрібна риба плаває зграйками й гріється на мілководді. Після обіду в один і той же час з трави з’являється маленький вуж. Пропливає під самим берегом через прогалину в очереті й знову розшаровується з іншого боку. Якось дочка бігла в воду й ледь не наступила на нього. Й наче ніхто й не злякався — ні дитина, ні вужик.

19 черв. 2016 р.

Чорниця

    Насичений жаркий запах хвої й лісових квітів, сліпуче сонце в розривах між кронами сосен, ритмічне «ці-ці» синички з-від сусіднього дерева й віддалене кування зозулі, — й гул літака з високого ясно-блакитного неба.
     Обламки гілок, ямки й купини, — розлогі одерев’янілі стебельця й жорсткі листочки, — й округлі сині ягоди-ягоди, — й ще ягоди.
     Сині пальці... червоно-сині язик і губи... — виїзд на чорницю.
     Узагалі-то мені більше до вподоби подорожувати по лісу, в крайньому разі збирати гриби, а не сидіти на одному місці й длубати ягоди... — та що вдієш? Чорниця корисна для очей. А враховуючи те, що в нашій сім’ї всі, включаючи дітей, вже мають залежність від комп’ютера, чорнична вітамінна профілактика й справді буде не зайвою.

22 трав. 2016 р.

Мурашник у траві

     Уже який день під вечір збираються хмари й починається гроза, — блискає й гримить усю ніч, й лякаються серед сну діти, — а наранок над волого-темним асфальтом сяє сонце.
     У перервах між грозами підгорнув картоплю й узявся косити траву.
     Трава була густою й повносилою, й вологою знизу, — здавалося, на клаптику землі під яблунею, поки дощило, сформувався незайманий світ, — але що вдієш? — доводилося нищити його. Газонокосилка торохкотіла, в пластикову корзину надходила посічена трава, й дрібні шматочки стебел розліталися на всі боки. Попереду серед трави виднілися кілька горбиків мурашників. Без поспіху й невідворотно газонокосилка наближалася до них.

29 квіт. 2016 р.

Хрущі (Страсна п'ятниця)

     Як тільки почало сутеніти, з’явилися хрущі. Гули, як бомбардувальники, повільно й важко перетинали довкружній простір у всіх напрямках. Невпинні, недоладні й відчайдушні. Падали в траву, копошилися, намагалися злетіти. Помирали на бетонній доріжці.
     Смерть невідступно трималася над ними.
     У повітрі їх стрімко перехоплювали ластівки й шпаки, й діти бігали за ними й збирали в банки, й навіть чорно-білі коти... — й ті стрибали й збивали лапами.
     Живуть вони в землі личинками три-чотири роки. Потім якось восени перетворюються на жуків, але ще одну зиму сидять у землі, — й уже по весні, як потепліє, виповзають назовні. Й живуть кілька тижнів, якщо пощастить.
     Злетіти й політати, поки літається, — й оце хрущу життя, й це йому щастя.