Була така американська комедія — «Три аміго» (¡Three Amigos!, 1986). Двадцяті-тридцяті роки минулого століття. Задрипане мексиканське містечко тиранять бандити. Ну й жителі скинулися, хто скільки міг, щоб найняти визволителів. А до кого звернутися? Відповідь — на широкому екрані кінематографа, який дістався й до мексиканської провінції. До непереможних «трьох аміго», які хвацько на конях скачуть, крутять револьвери в пальцях, стріляють, не цілячись, з усіх можливих положень, валять бандитів направо й наліво, до того ж, чудово співають під банджо. Одне слово, герої! Зібрали гроші, вибрали посланця, здається, вчительку, яка поїхала в Голівуд і розшукала акторів, які грали «трьох аміго». Актори якраз були «на мели» й радо погодилися кудись поїхати й десь там, як вони зрозуміли, виступити.
В містечку їх зустріли з квітами й сльозами, кілька днів вони там жили, як сир у маслі, — ну й заявляються, значить, троє бандитів, випити хочуть. Далі на відео.
Коротше кажучи, за якийсь час приїхали запилені, понурі й втомлені бандити, наваляли "трьом аміго" піндюлів і викинули з містечка.
Можна зрозуміти, чому в мексиканському провінційному містечку в двадцяті-тридцяті роки минулого сторіччя жителі не могли розрізнити, де кіно, а де реальне життя. Не можу зрозуміти, чому зараз в Україні цього не розрізняють.
1 грудня 2013 року на Хрещетику я був гордий за українській народ.
А зараз мені соромно. Весь світ над нами сміється, з сучасною мексиканською провінцією й сусіднім Гондурасом включно.
Немає коментарів:
Дописати коментар