Подивився хвилин двадцять першої серії. Щось таке, фантастика — не фантастика, футурологічний екскурс від 2019-го й на наступні років п’ятнадцять-двадцять.
У центрі сюжету британська жінка-політик, я так зрозумів, майбутній прем’єр-міністр. Відверта, епатажна, цинічна навіть, — мовляв, на Ізраїль з Палестиною їй насрати, й таке інше. Перші вибори в парамент програла, далі, мабуть, надолужить.
Ну й усе на тлі життя звичайної британської сім’ї — один син, значить, гей, другий одружений на негритянці-феміністці, поголеній налисо, дочка народжує хлопчика від невідомо кого, якогось китайця. От. Дитину називають Лінкольном, власне, з цього й починається серіал. Сюжетні лінії розвиваються — новонародженому виповнюється рік, другий, син-гей одружується чи заміж виходить, не знаю, як правильно, — коротше кажучи, життя триває й несподівано з’являється тема України.
З телевізора звучать новини — Трампа вдруге обрали президентом, Меркель померла («світ став краще», каже цинічна жінка-політик), й далі «українська армія взяла під контроль уряд».
Щоправда, українські військові на екрані виглядають як майданівці — в шоломах, зі щитами, на яких написано «14 сотня самооборони» (кадри з Майдану), звичайно, — канали перемикаються й голос диктора промовляє: «…призвали радянську армію в Київ для підтримання стабільності», причому, на екрані фото китайського лідера Сі Цзіньпіна, — потім колонна військової техніки й російські «зелені чоловічки» (окупація Криму). Отже, на третій день народження «китайського хлопчика», в 2022 році, російські війська захопили Україну.
На п’ятий день народження, в 2024 році, герой-гей миється в душі, й радіо бубонить: «…значний натовп протестуючих зібрався в Дуврі… з початку нинішнього року в країну в’їхало більше українських біженців, ніж за весь минулий рік… ще 10 тисяч чоловік прибувають…» — герой одягається й виїжджає на місце будівництва тимчасового містечка. Він саме й займається біженцями з України.
Житла для всіх не вистачає, зараз 60 будиночків, а до кінця тижня буде двісті. Жінка, яка приїхала з іншого англійського міста, обурюється.
— Одна справа, приймати голодаючих дітей, — каже вона, — але не українців. У них є магазини, телебачення, дороги…
— І солдати на вулицях.
— А ми воюємо з Росією? — питає вона.
— Ні. Поки ні.
— Значить, вони не біженці, вони хочуть отримати притулок…
— 97 процентів українців проголосували за Росію, якщо ви в це, звичайно, вірите, — каже герой. — Тепер Росія веде мову про переселення трьох процентів, що залишилися, не пояснюючи, що це означає, й це лякає до тремтіння, іншими словами, це чистка, значить, вони біженці й мають право просити притулок. І Європа тут ні до чого, й крім того, ми ще члени ООН…
Герой обходить табір, в одному з вагончиків знайомиться з біженцем, юнаком на ім’я Віктор Горе, ну й далі вони сидять-розмовляють, п’ють чай, Горе розповідає, що для того, щоб отримати притулок, треба довести, що росіяни його катували. Йому задавали питання й били через ступні електричним струмом, по-моєму, це катування, каже він, але треба ще довести, отут, на ступні була вмятинка, але зараз вона затягнулася…
Юнак знімає черевика, щоб показати слід від катувань, — ну а я виключив телевізор. В принципі, все зрозуміле. Далі, напевне, почне розвиватися роман героя-гея з Горем, а це не моя тема.
Ось таким, значить, автори бачать майбутнє України.
Було вже щось подібне кілька років тому — в американському серіалі «Державний секретар» теж з’являлися кадри з Майдану й маячіла на задньому тлі карта України, поділеної навпіл на радість промосковської вати… — але тоді все те не сприймалося всерйоз, бо Україна оборонялася й відгавкувалася, її не підкорили й не поділили.
Якби рік тому я побачив би кадри з російською окупацією, з «референдумом» і репресіями, то скрутив би в екран дулю: «Не дочекаєтеся».
А зараз вже не знаю, що й думати.
Немає коментарів:
Дописати коментар