20 січ. 2014 р.

Народне віче 19 січня

    Людей зібралося багато, мабуть, найбільше з-від першого грудня. Чимало хто прийшов у прикольних касках-масках і таких інших кастрюлях на голові. Однак веселого й піднесе-ного настрою, як на минулих віче, не відчувалося. Навіть фотографуватися не хотілося.
     У довкружньому просторі немов-би зависло питання: «Що далі?»
     Після того, як «копитні» закони пройшли вервечкою прийняття-підписання-опублікування, очікувалася відповідна реакція лідерів опозиції. Що, мовляв, закони є незаконними, — ну й далі все, що належить сказати.

     Та не перший день в Україні революція, всі давно вже в курсі, що кажуть і як поводять себе її «лідери», зокрема, в парламенті під час підписання тих же законів. Хоча перші коментарі були занадтими й навіть для «тритушок». Якщо заборонили їздити в колоні по п’ять машин, сказав Яценюк, їздіть по чотири, якщо заборонять інтернет — використовуйте папір.
     На цьому тлі вирізнявся блог Юрія Луценка в УП: після водохреща 22 січня зберемося всім миром у Києві «з бусами, з тракторами» й підемо «на штурм». Але заклик був, швидше, до тих же лідерів опозиції, й не заклик навіть: якщо, мовляв, буде прийнято таке рішення, то люди, мовляв, зберуться й так далі.
     Леся Оробець написала в Фейсбуці: Майдан стоїть уже два місяці й жодних результатів. Якщо все знову зведеться до одних лише слів, це народне віче стане останнім.
     В Фейсбуці впадали в очі пости від юних радикалів про смерть.
     Писали про те, що смерть в бою, смерть за свободу, смерть в молодому віці — це гарно. Що в старості, коли внуки будуть виности з-під тебе судна й чекати, коли вже помреш, — ти все віддаси за те, щоб повернутися до себе юного й умерти з честю за свободу. Отакі десь настрої.
     Який настрій був у мене?
     Хоч я вже й немолодий, та настрою помирати не було. Залишалися діти, яких треба вивести в світ, залишалися плани, які треба зреалізувати. Але й жити надалі зашуганим, боячись зайвим словом обмовитися, не хотілося теж. Орієнтувався на те, щоб мирно, але твердо десь за щось стояти, чогось вимагати. Причому, якщо рішення на стояння-пікетування буде прийнято всім Майданом. Тому одягнувся дуже тепло й узяв з собою термос з кавою.
     Вагон метро був заповнений уже з Академедмістечка. З прапорами чи касками було лише кілька чоловік, й не було зрозуміло, хто саме їде на Майдан, а хто просто так, — але людей прибувало на кожній зупинці. Якась пара, видно, тільки-но виповзла з ліжка й гидотно цілувалася біля дверей. Люди, які заходили, штовхали їх з боку в бік. «А пачєму народу так многа? — розліпила масненькі очиці дівчина. — Сєводня же васкрєсіньє». Їй ніхто не відповів. «Наверноє, крєщєніє і всє єдут купатся в Днєпр». Після Вокзальної у вагон втиснутися взагалі не можна було. Натовп розвів пару в різні боки. Куди там цілуватися. «Што дєлаєтся?!» — визирала наляканими очима дурочка. Та всі довкруг похмуро мовчали.
     З такими ж похмурими поглядами не раз стикався й на ескалаторі, й на самому Майдані. Знайшов собі місце збоку від «йолкі», переминався з ноги на ногу (було доволі холодно), й щосили жував свою гумку проти куріння.
     З виступів «підерів» стало зрозуміло, що нічого від цього віче чекати не варто.
Кличко закликав до дострокових президентських виборів. Тягнибок критикував закони, наче тих, хто зібрався на Майдані, треба було агітувати проти них. Хвалив людей, які десь в Івано-Франківську звернулися в міліцію, щоб надали супровід, бо зібралися в баню кількома машинами. Отак з цими законами й треба боротися, казав кремезний Тягнибок. Креативно. Показувати їх абсурдність.
     Промовців засвистували, кілька разів кричали: «Лі-де-ра!»
     Я не кричав. По-між кого вибирати того лідера? У цій якості мене не влаштовував ні Кличко, ні Яценюк, ні Тягнибок. Не вважаю адекватним лідером на даний момент і Юлію Тимошенко. Взагалі, серед опозиційних політиків не бачу когось, хто природньо би влаштувався на цьому місці —діставали б ніжки до підлоги, нічого б не кололо і не муляло. Може, через якийсь час він і з’явиться, лідер, коли підросте й отримає атестат зрілості, — але не зараз.
     Яценюк, як відчувалося, намагався говорити краще, ніж попередники, й справді, його голос був гучним, слова влучними. Не буду вас переконувати, казав Арсеній Петрович, що закони погані, ви й так це добре знаєте. Коротко по пунктах, що робити. План. Створення народної ради, проведення народних виборів і за їх результатами формування народного уряду. Гарний план, що й казати, та надто вже поганий.
     Хто їх буде організовувати й проводити, ті народні вибори, й коли? Де взяти кошти, чи дасть їх влада провести? А якщо й організують якось, який відсоток людей прийде на ті вибори, припустимо, в східних областиях? Тут і «нормальні» вибори, які влада, опираючись на державний апарат, ледь-ледь організовує, а тут «народні». Та якби навіть їх би й вдалося провести, ті вибори, хто їх в світі визнає? Чи буде хтось в Україні виконувати укази «народних» міністрів?
     Чи розумів пан Яценюк, що повну хрінь пропонує? Та ясно, що розумів. На віче треба було щось сказати гучним голосом. Якийсь план запропонувати. Він і запропонував.
     О-о-ой.
     Луценку слова не дали. Хтось там почав «не те» говорити, так вимкнули мікрофон. Й постійно: будь-які розмови про лідера — провокація, заклик до будь-яких дій, не узгоджених зі штабом, — провокація. Не провокація — стояти тут до 2015 року й агітувати за Яценюка — кандидата в президенти.
     Люди почали розходитися. Я потроху став просуватися до Стели, й звідти до Інститутської.
     Тим часом дали виступити Кобі з автомайдану, як мені здалося, юнакові (насправді він не такий уже й молодий) в померанчевому шарфику. Не пам’ятаю вже точно, що саме він говорив, пам’ятаю, що говорив натхненно й схвильовано. Що треба, мовляв, уже щось робити, особисто він йде до Верховної Ради й буде там стояти до перемоги. Хто хоче, може йти з ним.
     Я поволі рухався гранітними верхів’ями Майдану. Подальший розвиток подій мені видавався в цілому зрозумілим. Збереться кілька тисяч чоловік, радикально налаштованих, рушать до Верховної Ради й наштовхнуться на кордон міліції. Й буде повторення Банкової.
     Чи заради цього я приїхав на Майдан?
     Ні.
     Я проминув барикаду на Інститутській і дійшов до «високого» виходу з метро Хрещатик. Тут була найкоротша дорога до Верховної Ради. Вулицю перегороджували автобуси, стояв нечисельний кордон міліції. Зграйки мітингувальників просочувалися між міліціонерами, переступаючи через якісь бетонні плити.
     Трохи постояв там, потім пішов на метро й поїхав додому.
     Й уже вдома довідався про події на Грушевського. Пости, стріми й ролики на Ютубі давали картину того, що там відбувалося.
     Напевно, якраз тоді, коли я пішов на метро, з іншого боку Майдану, з-від Європейської площі, Правий сектор й інші простестувальники почали рухатися до Верховної Ради.
     Українська революція пішла іншою дорогою.


Немає коментарів:

Дописати коментар