Купання Шуги

      В сімейному нашому котячому рейтингу Шуга займала, мабуть, останнє місце. Маленька, сіра й невиразна. Шугана. Тому й Шуга.
       Був у неї братик Шугастик, такий же сірий і гладкошерстий, тільки котик. Разом гралися, сиділи під сонечком на підвіконні й спали на канапі. Але Шугастика взяла жіночка з Бучі. Була вона вся в сірому й сумочку мала сіру й котика підібрала собі такого ж сірого. А Шугу ніхто не брав, скільки не виносили. Так і залишилася з нами.

Приблудна сіра кішка

     Наприкінці зими якось, увечері, повертався з дочкою додому. Сніг уже розтанув. На вулиці було понуро й слякітно, — й над асфальтом, освітленим ліхтарями, нависали темні крони дерев.
     Раптом звідкись знизу-збоку долинув нявкіт.
     — Ой, киця! — вигукнула дочка.
     У затемненому просторі під деревами й парканом зблиснули очі. Й за мить на світло вибігла пухнаста сіра кішка з чахлим хвостом.
     Дочка потягнулася до неї руками, — й це був момент непоправний.

Жабомишодрачка

       Сиджу в себе за комп’ютером й чую, як позаду щось шкребеться. Миша, думаю, — але гучно так шкре-шкребеться, — ну, думаю, не інакше, як щур. Десь за кріслом… біля пічки… — й раптом я втямлюю, що повинен побачити те, що шкребеться, якщо гляну за крісло. На якусь мить стримую себе, потім рвучко стаю на ноги, на ходу розвертаючись, упираюся долонями в бильце, зазираю за крісло — й бачу здоровенну зелену жабу.
       Жабисько без поспіху заклигує під пічку, де в темряві мирно догнивають минулорічні гарбузи.
       Переводжу подих.

Життя з вужем (Панкратович - 2)

     Зайшов у прибудову, де в мене робоче місце, так би мовити, кабінет, — й бачу: через мереживний фільтр, понавтиканий вилками живлення комп’ютера, монітора й такого іншого залізяччя, граційно переповзає вуж.
     Я завмер на порозі. Маленький такий вужик, як черв’як, — характерні дві жовті плями на голові.
     Він заповз за тумбочку.
     Я перевів подих. Дожився. В кімнаті під ногами змії повзають. Відтак розвернувся й пішов у будинок за дружиною. З вужами в неї якось краще виходить. Вона їх не боїться, фотографує й навіть на руки бере.

Усіляка маленька живність

     Шановні браття по розуму споглядають на нас з неба. Ми споглядаємо на жучків-павучків й усіляких інших комашок. Й інколи фотографуємо. Намагаємося не кривдити й не збивавати з життєвого ритму. Щоправда, це не стосується колорадських жуків. Їх ми кривдимо, як можемо. Але я не помітив, щоб колорадським жукам від того була помітна шкода. Живуть собі, картоплю жруть, множаться і завойовують світ...
     Але я тут більше не про них, а про комах не зажерливих, які самі живуть і дають жити іншим. Живуть у мирі з цією планетою.

Мурашник у траві

     Уже який день під вечір збираються хмари й починається гроза, — блискає й гримить усю ніч, й лякаються серед сну діти, — а наранок над волого-темним асфальтом сяє сонце.
     У перервах між грозами підгорнув картоплю й узявся косити траву.
     Трава була густою й повносилою, й вологою знизу, — здавалося, на клаптику землі під яблунею, поки дощило, сформувався незайманий світ, — але що вдієш? — доводилося нищити його. Газонокосилка торохкотіла, в пластикову корзину надходила посічена трава, й дрібні шматочки стебел розліталися на всі боки. Попереду серед трави виднілися кілька горбиків мурашників. Без поспіху й невідворотно газонокосилка наближалася до них.

Хрущі (Страсна п'ятниця)

     Як тільки почало сутеніти, з’явилися хрущі. Гули, як бомбардувальники, повільно й важко перетинали довкружній простір у всіх напрямках. Невпинні, недоладні й відчайдушні. Падали в траву, копошилися, намагалися злетіти. Помирали на бетонній доріжці.
     Смерть невідступно трималася над ними.
     У повітрі їх стрімко перехоплювали ластівки й шпаки, й діти бігали за ними й збирали в банки, й навіть чорно-білі коти... — й ті стрибали й збивали лапами.
     Живуть вони в землі личинками три-чотири роки. Потім якось восени перетворюються на жуків, але ще одну зиму сидять у землі, — й уже по весні, як потепліє, виповзають назовні. Й живуть кілька тижнів, якщо пощастить.
     Злетіти й політати, поки літається, — й оце хрущу життя, й це йому щастя.

Чорно-біла киця біля ялинки

     У нас тут прайд чорно-білих котів, тож питання — ким бути малій на новорічному святі, вирішилося само собою. Чорно-білою кицею.
     Киці було затишно на святі серед лисичок, білочок і бетменів, — але вдома вчинила серед прайду переполох.
     Коти аж ніяк не схотіли признавати її за свою, навпаки навіть — за велетенське чужорідне чорно-біле чудовисько, яке вломилося в їх теплий і затишний світ, щоб витіснити їх звідти й прогнати на холод і дощ.
     Але потім, нічого, розібралися — це ж молодша хазяйка — приставуча, але своя.

Лісовий цуцик

    У перерві між дощами ризикнули навідатися до лісу.
     О-обминаючи калюжі й дол-ла… й дол-л-лаючи багнюку на дорозі, дісталися на велосипедах до розвилки доріг, одна з яких вела до лісника.
     Там на нас чекав цуцик.
     Гарненький дворовий песик, невизначено-тер’єрної породи. Досить крупний, годований. Як тільки ми наблизилися, замахав хвостом, став радісно стрибати, наче перед господарями, й зазирати ув вічі.
     Ми вже не вперше зустрічаємо тут собак. Зграя страшенно доброзичливих собацюр загрозливих розмірів і вигляду, які жили, видно, при лісникові, промишляла тим, що зустрічала й проводжала грибників й інших охочих подихати свіжим лісовим повітрям. Напевне, собаки якось були виявили, що люди стають дуже чуйними й погідливими, якщо перестріти їх в глухому місці, — й останнього бутерброда не пошкодують!

Вуж Панкратович

     Вийшов надвечір на вулицю, дивлюся — на доріжці змія. Ну, не так, щоб змія — вуж. Маленький вужик.
     Однак манери мав характерно зміїні — складувався в кільця, загрозливо здіймав голову й різко кидався вбік. Повзав перед нами, вихиляюючись кільцями, — точно, як грімуча змія біля якогось ранчо в Арізоні. Показував, що по духу й по крові він — змія, а не якийсь там «вужик», якого можна покласти в кишеню й дівчат лякати.
     Один з його, напевне, предків — вуж Панкрат — кілька років тому ледь не довів мене до інфаркту. Я прибирав у кімнаті, відсунув диван, щоб підмести, без задньої думки припідняв килим, — дивлюся, під трубою сіре веретенце. Ну, думаю, котик накакав. Я за віника, а воно голівку підняло та як засичить на мене... Згадаю — мороз по шкірі. Якось тоді його (переважно дружина, я позаду тримався) зловили в банку, віднесли на вулицю й залишили в малині... А через кілька днів знову побачив його в траві на городі. Граційно заповз на валун, голову підняв й засичав на мене. Я тобі, мовляв, покажу «котячі какашки»!

Пізнього-пізнього вечора

      Як виходиш увечері надвір, потрапляєш у таємничий світ, у якому водяться сови, чорні коти й іншопланетяни.
     Важкі темні кри-кри-ила на темно-синьому тлі неба — між темними кронами горіха й яблунь, — здається, відчуваєш обличчям прохолодні поштовхи  повітря — й пронизливий писк з-від крон згори й збоку. Високі різкі звуки з пониженням на звершенні: «і-і-у» — тривожні й невпинні. Та нема чого завмирати в очікуванні біди, то домові сови шукають собі пару.

Зимово-лісовий сюр

     Ліс нависав над полем стіною дерев, наче скріпленою розлогими гілками, сніговими заметами й чагарником. Колія дороги стрімко перетинала поле й мала би легко пронизати ліс, проте останній момент вивертала вбік… і ще вивертала… — й стрімко неслася по-над лісом траекторією планети на межі впливу потужного гравітаційного поля. 
     Та якщо перебороти себе й пробратися через повалені дерева… продертися крізь чагарник, — то враз опиняєшся в середовищі спокійному й погідливому.

Слимаки

     Слимаки на городі дістали.
     Піднімеш будь-якиq овоч — під ним кілька слимаків. За басейном в тіні — слимаки. У кутку на битих цеглинах — слимаки. Чим вони там харчуються, хотів би знати?
     Сидять собі тихенько в тіні, нікуди не повзуть, нікого не чіпають й начебто не проявляють ніяких ознак життя. Варто лиш трохи зачепити, порушити їх світ, — починають виповзати й повзуть у всіх напрямках, витягуючи тоненькі антенки щупалець й ворушачи ними туди-сюди.
     Й куди вони й навіщо повзуть, навіщо витягують свої щупальці, яку-таку інформацію збирають? — прям заправські іншопланетяни.

Коники й лелеки

     Їду на велосипеді стежкою в полі, й з-під переднього колеса вистрибують коники. Ціла хмара коників-стрибунців, — й чимдалі стежкою, вистрибують усе нові й нові. Кілька з них сіли на ногу, вчепилися за штанину й чіпко тримаються. Пасажири.
     Раптом велетенські кри-крила змахують над стежкою, наче спрямовані вперед довгим-предовгим дзьобом, — то лелека, а подумалося, — птеродактиль.

Літній день на траві

     Сім’я розташувалася на травичці під яблунею й кожен займався своїм.
     Дружина плела червоні з чорним гумки для волосся, син складав з конструктора космічні свої апарати, дочка щоразу бігала до басейну купатися.
     Упродовж усього часу павук плів павутину від верху голки, яку дружина вткнула в подушечку, й до краю етюдника. Потім сховався за подушечкою й став очікувати на поживу. Дружина посіпала пальцем по павутині, павук вискочив з засади, заліз на голку й роздивився довкруг.

Страшний звір медведка

     Кілька років тому, коли дружина вийшла на город щось там прополоти, з землі вилізла медведка й страшенно її налякала.
     Раніше вона медведок ніколи не бачила.
     А тут, справді, вилазить з-під землі щось таке величезне — з вусами й широкою напівовальною головою, захищеною панцирем, з чіпкими лапками й якимось роздвоєним жалом на хвості, — прудко вихиляється з боку в бік, як монстр з фантастичних фільмів, й не знаєш, що від нього можна чекати — чи то за пальця вкусить, то ще якесь зло вчинить.

Колорадське горе

     Сусід на своїй ділянці вже травить колорадських жуків оприскувачем. У нас же на городі поки що нема чого травити. Якщо якийсь колорад необачно й залетить на нашу картоплю, його тут же чекає викрадення.
     Як мовиться, клин клином вибивають.
     Відчуваю зловтіху, коли на щось, що надто вже нахабно когось тиранить, знаходиться свій тиран. 
     У мене проти жуків є власний засіб— корисливий хлопчик-п’ятикласник.

Будяки й колоради

     Політика політикою, а на городі почався "терористичний" сезон — винищення будяків і колорадських жуків.
     Паростки картоплі ще дуже маленькі, й тому комусь, хто не дуже розбирається в городництві, все одно, яка саме рослинка вибивається з землі — будяк, лопух, "берізка" чи картопля. Он Сашко, наприклад, син — біжить за паперовим літаком, що залетів на грядку, — й байдуже йому, на картоплю наступив, чи на будяка. А я ж то знаю, що заради картоплі ця грядка й була скопана.

Вечірній їжак

    Вийшов увечері на вулицю, чую серед папороті на клумбі щось страшенно тупоче й сопе, — не інакше, їжак.
     Виконує звичну вечірню пробіжку по периметру ділянки.
     І що йому не йметься?..
     І під цим парканом, і під протилежним на ділянці — такі ж черв’яки , й зовсім не смачніші. А жабенята, яких він має звичку з хрумкотом поїдати, чим психологічно травмувати дружину, на вечір уже поховалися...      
      Та не все в житті їжакові медом намазане, на його душу ще є дружина з фотоапаратом і чорний кіт.

Грайлива Фанта

     Кожного разу, як навідуємося в ліс на велосипедах, ми проїжджаємо через поле, на якому пасуться коні. Старшу Фанту ми знаємо ще звідтоді, як була вона кобилкою, рудою й грайливою, як і напій, у честь якого її назвали. Зараз же вона матір, відповідальна за конячок, що пасуться неподалік. Але візьме-візьме й замотає грайливо головою, вітаючись з нами.
     Не завжди вдається зупинитися, щоб поспілкуватися з нею. Буває, як повертаємося додому вже в сутінках, чуємо з-від поля грайливе іржання, — то Фанта вітає нас.