Колись я був зробив велику життєву помилку — подивився серіал про Пуаро.
А зараз захотілося трохи відволіктися й почитати якісний детектив. Перебрав кілька авторів і, зрештою, зупинився на кращому, що є в жанрі класичного детективу, — Агаті Крісті. Скачав з Флібусти й перекинув собі на читалку десяток-другий романів, відкрив роман про Пуаро, взявся читати й спіймав себе на думці: а я знаю, хто вбивця. Отой от, на кого всі думають, а він має алібі й відмазується, зрештою, виявиться вбивцею. Його Пуаро вивів на чисту воду. Читати далі книгу бажання вже не було. Узяв інший роман... — так ти ж, золотко, сама все й організувала й мізки зараз пудриш!..
Яка підлість!
Уже й не пам’ятаю тих серій, що там конкретно й до чого, але суть вкарбувалася чітко. Хто вбивця. Майже сорок чудових книг про Пуаро — коту під хвіст. Уся надія на склероз. З часом, можливо, він у мене прогресуватиме, — тоді нормально й прочитаю романи... Хоча є підозра, що забуду все на світі, а хто вбивця — пам’ятатиму.
Виїхали з малою покататися на велосипедах, хотів був купити їй в кіоску "Лімбо", та з’ясував, що не взяв з собою грошей.
От досада!
Не вертатися ж тепер додому...
— А в мене мене є гроші, — сказала Катя й дістала з сумочки гаманець, який сплела їй з бісеру мама, відкрила блискавку й маленькими тонкими пальчиками дістала кілька охайно складених купюр.
Порахував: чотирнадцять гривень. Так ми багаті! Вистачить і на цукерку й на лимонад.
— Я тобі поверну з процентами, — кажу.
Уже звикаю до того, що в дітей потроху заводяться гроші. То на день народження подарують, то хтось з родичів приїде в гості й підкине гривню-другу. Мене зворушує, як мала ставиться до своїх грошей. Не розкидає й не губить, але й не труситься за ними. Завжди в курсі, скільки в неї грошей, де вони знаходяться, й коли треба пускає в діло.
Картопляне ботвиння на городі чахне, й неприкаєні колорадські жуки лазять по довкружній території в надії надибати хоча б на очистки. Понуро карабкаються по стіні будинку, де вона разом зі стіною прибудови утворює глухий кут, добираються до стріхи й зриваються донизу, лунко вдаряючись об бетонну доріжку, — якийсь час непорушно лежать на бетоні, потім починають ворушити лапками, потім перевертаються на спину й знову повзуть угору по стіні.
У мене вже нема сил їх збирати й чавити, — просто споглядаю на титанічні зусилля, достойні еллінського героя Сіфіза, коли проходжу повз стіни.
Одного колорада хапонув павук-хрестовик, який оселився під віконним карнизом.
Коли по асфальту "варшавки" між Немішаєвим і Микуличами несешся спочатку донизу, а потім злітаєш догори, озеро в долині виникає на секунду-дві, як знімок у слайд-шоу, — промальовується на мить дзеркалом води й вигином берега, над яким нависають крони дерев, — і пропадає.
Але якщо живеш у цьому світі, мить подовжується, бо "вона прекрасна".
