Гриби під Новий рік

     Перед самим Новим роком видалися несподівано весняні дні. Яскраве сонце на ясно-блакитному небі, плюсова температура. Захотілося з’їздити в ліс.
     Щось я розкурився в останній час, розкашлявся. Майдан у душі застоявся, як повітря в проточених нікотином легенях. Захотілося вдихнути чистого повітря на повні груди й подивитися на горби, увінчені соснами, — й спрямованими в чисте небо, — в лісі, який у давнину захищали з півдня чотири лінії Змієвих валів, — очевидно, було що захищати.
     Й ще хотілося перевірити, чи ростуть у лісі під Новий рік гриби.
     Ростуть!

Знайшов себе на Майдані :)

       Один з френдів на Фейсбуці обурився через виступ Яшина, який пропагував на Майдані російську ідею, й виклав, як доказ, відео. Я пам’ятаю той виступ, був якраз на Інститутській, — серед людей, що потрапили в кадр. Придивився й знайшов себе з перших же кадрів. Справа біля урни. Стою, слухаю промову й курю — у світло-рудій куртці, чорних джинсах і невеличкій сумці через плече. Потім з'являюся в інших кадрах — спроквола переходжу вулиця справа наліво й розшаровуюся серед людей.

Недільна служба на Майдані

     Кожного разу їду в неділю на Майдан у пригніченому настрої, й кожного разу повертаюся в піднесеному, принаймні, врівноваженому.
     Народні «віче» починають мені нагадувати недільні служби в церкві.
     Кажу це без іронії (ну, майже) ) ні по відношенню до Майдану, ні до церкви. Свого часу я був членом однієї з протестантських церков, тому можу порівняти враження.

Похмурий ранок

      Зранку падав сніг, на вулиці було прохолодно, в інтернеті — порожньо.
     Серед нечисленних новин в Українській Правді — інформація про "суботник" для прибирання барикад на Хрещатику.
     Мовляв, КМДА отримала заяку на "суботник" від якогось Проценка. "Запрошую всіх охочих жителів столиці взяти участь у добровільному суботнику з наведення порядку в центрі міста... Заходи безпеки забезпечуватимуть співробітники правоохоронних органів..." Початок заходу об 11.00, збір на Бесарабській площі.

На Андріївському узвозі

     Знайомий художник попросив постояти на Узвозі. Його реалізатор пошкодив ногу — тріщина, чи підвернув, — а, може, захотів перепочити трохи, все одно продажу майже нема по причині революції.
     Я погодився.
     Звичайно, сидіти вдома за комп’ютером, щось писати, час від часу навідуватися на Майдан й перейматися долею України — справа добра, але треба якось заробляти гроші. Колись я вже продавав був картини на Андріївському узвозі, й досить успішно. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Але настав момент, коли належало вирішити, ким себе хочу бачити в майбутньому — реалізатором картин чи письменником.
     Та, як мовиться, ніколи не кажи «ніколи».

За лаштунками

     Відео демонструє, що робиться за лаштунками Майдану. Дія відбувається 15 грудня в актовому залі Будинку профспілок. Йде спроба створити Громадську раду Майдану. Спершу при "владу мікрофона" якісь невідомо, які активісти, "співробітники" Руслани, потім з’являються Андрій Павловський і Зорян Шкіряк з охороною й наводять порядок.

День гідності

     В потягу метро, як тільки двері розкривалися на зупинках, лунав голос:
    — Слава Україні!
    Голос був хлопчачим, трохи розв’язним. Я міг би й сказати «п’яним», якби не знав, що на Майдані з цим ділом суворо. Пам’ятаю, як до чоловіка, що сидів на парапеті підземного переходу з банкою пива, подійшли двоє: «Не пий, козльонком станеш!» — той налякався, що ледь банку не випустив. Це так, до слова.
     Юнак, що кричав, їхав десь у передніх вагонах. Кожного разу «Сла-ава Україні!» розносилося в гранітному просторові перонів і поширювалося в вагонах. Вічно втомлені жінки на м’яких сидіннях навпроти морщилися.
     На Майдані я гучно відповів би: «Героям слова!» — але зараз стало ніяково.

Остання барикада

     Добірка промовистих фото з Майдану, переважно про нічний штурм 11-го грудня.
     Знімки не мої й достатньо відомі, — зберігаю їх для самого себе. Щоб переглядати час від часу й сповнюватися життєвими силами й натхненням.

Ранок 11-го грудня

    На тротуарі Хрещатика перед барикадою з боку Європейської площі зупинилася «швидка». З передніх дверей прудко вискочив молодий лікар, відкрив розсувні дверцята й допоміг вибратися й стати на землю юнакові в червоній касці поверх шапки. Той морщився від болю й дуже шкутильгав. Його вигляд говорив за нього: він з Майдану, був побитий «Беркутом», потрапив у «швидку» й зараз повернувся назад.
     Юнак пошкутильгав до своєї барикади, як лікар його наздогнав, став щось говорити, потім узяв під руку й повів уперед.
     А довкруг кипіла робота.

Майдан під снігом: тривожне очікування

     Не знаю, що буде завтра, через тиждень, через рік, — можливо, Хрещатик знову стане фешенебельною центральною вулицею європейської (чи євроазійської) столиці з вічно заклопотаними й байдужими перехожими, які біжать туди-сюди по широких тротуарах у своїх справах. А на гранітних парапетах Майдану Незалежності (якщо збережеться ця назва, а не буде, приміром, "Площадь Вассоєдінєнія")  — а на парапетах милуватимуться одне одним парочки закоханих.
     А сьогодні я побачив  їх такими — під снігом, що падав і танув під ногами, в сірих постапокаліптичних тонах наметів, в молитвному хорі, що лунав з трибуни, й очах хлопчика, який вартував на барикаді прямо навпроти Головпоштампу, в очікуванні наближення "Беркуту".

Прощавай, Ленін!

     Коли потужна людська ріка 1 грудня омивала ріг бульвару Шевченка й Хрещатика, гранітний Ленін здіймався над нею, наче скеля над бурхливими водами. Й байдуже було кам’яному вождю, що кричать на нього: "Ідол!" й дружно "у-у-укають", він стояв тут роками й показував пальцем туди, куди треба, — й, здавалося, стоятиме вічно.
     Уже й такої держави, як Радянський Союз, давно вже нема, й ідейних комуністів майже не залишилося, — а брила незворушно здіймається над водою, й давньоруська струга під назвою "Україна" міцно прив’язана до неї мотузкою.
     Та зараз впала.
     Я стояв на тротуарі біля підземного переходу й дивився на порожній темно-вишневий циліндричний постамент, і до кінця ще не вірив, що це є насправді, — з неба падав легкий сніг, під ногами чавкала брудна снігова каша. Люди оминали мене, пропадали в темряві підземного переходу й виринали звідти на світло.

Громада

     Якось в юності повертався електричкою додому. В тамбурі кілька гопників грабували й били підпилого пасажира. Це продовжувалося хвилин десять, може, більше... — всі стиха перемовлялися між собою, позирали на прямокутні темні віконця висувних дверей, де тільки мелькотіли руки-ноги, й долинали крики про допомогу.
     Зрештою, якась жінка скочила на ноги, повернулася обличчям до вагону й вигукнула:
     — Тут є мужики?!

Український Майдан

     У метро, яким я їхав на Майдан, перемогла українська мова.
     Напівпорожній і зазвичай напівсонний, як для недільного ранку, вагон ураз сповнився блиском очей й щебетанням молоді.
     — На наступній виходите? — невимушено спитала дівчина в одного з трьох похмурих молодиків, які стояли біля дверей.
     Не знаю, хто вони й звідки, але саме так, як описують, виглядають «тітушки».
     — На «насту-упній», —  процідив один з молодиків чи то з викликом, чи з подивуванням, а, може, й зніяковіло. — Нєт, нє вихожу.
     Але посунувся трохи вбік, і юна зграйка випорхнула на перон станції «Університет», а за нею — ще з десяток-півтора пасажирів, у тому числі й я.