Весна в яру

     На вулиці — весна. Пахне смертю.
     Свіжий вітер з-над асфальту — порожні пластикові пляшки й целофанові пакетики серед вижохлої трави, — й темні стовбури дерев на схилі яру.
     Поволі спускаюся донизу сходами алейки.
     Прохолодно-вологе металеве бильце долонею — промерзла й відтала земля внизу й збоку, — й грудки почорнілого снігу з іншого боку на схилі. Брудні й пошарпані прямокутники цементних брил під ногами.
     Й подихом свіжого повітря — вітер над бруківкою на Інститутській, щити й каски, — короткі лункі постріли, як удари батога, — й запах смерті довкруг.
     Й іншим подихом — усе звіявся, наче й не було.
     Мертве сіре листя на схилі яру, з-під якого вже пробиваються тендітні паростки зеленої трави.

Жабомишодрачка

       Сиджу в себе за комп’ютером й чую, як позаду щось шкребеться. Миша, думаю, — але гучно так шкре-шкребеться, — ну, думаю, не інакше, як щур. Десь за кріслом… біля пічки… — й раптом я втямлюю, що повинен побачити те, що шкребеться, якщо гляну за крісло. На якусь мить стримую себе, потім рвучко стаю на ноги, на ходу розвертаючись, упираюся долонями в бильце, зазираю за крісло — й бачу здоровенну зелену жабу.
       Жабисько без поспіху заклигує під пічку, де в темряві мирно догнивають минулорічні гарбузи.
       Переводжу подих.

Життя з вужем (Панкратович - 2)

     Зайшов у прибудову, де в мене робоче місце, так би мовити, кабінет, — й бачу: через мереживний фільтр, понавтиканий вилками живлення комп’ютера, монітора й такого іншого залізяччя, граційно переповзає вуж.
     Я завмер на порозі. Маленький такий вужик, як черв’як, — характерні дві жовті плями на голові.
     Він заповз за тумбочку.
     Я перевів подих. Дожився. В кімнаті під ногами змії повзають. Відтак розвернувся й пішов у будинок за дружиною. З вужами в неї якось краще виходить. Вона їх не боїться, фотографує й навіть на руки бере.

Струмок у лісі

     Мама розказувала, що колись, за радянських часів, біля цього струмка на таємні богослужіння збиралися члени церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників), й серед них моя бабуся, яка була в церкві дияконисею. Йшли в ліс наче за ягодами чи грибами, а самі збиралися в обумовленому місці... Доводилося чути, що енерґетична сила богослужінь у ті часи, коли віра переслідувалася, була настільки потужною, що над місцем, де вони проводилися, міг здійматися в небо стовп ясно-блакитного світла...
     Господи, дай мені сили.

Озеро під лісом

     Під час спеки ми їздили до озера, що знаходиться за кілька кілометрів під лісом.  Поки доїдеш на велосипеді, запаришся, — якраз, щоб стрибнути в воду. В озері вода прозора й чиста, а глибина — жабі по коліна. Для дітей в самий раз. 
     Дрібна риба плаває зграйками й гріється на мілководді. Після обіду в один і той же час з трави з’являється маленький вуж. Пропливає під самим берегом через прогалину в очереті й знову розшаровується з іншого боку. Якось дочка бігла в воду й ледь не наступила на нього. Й наче ніхто й не злякався — ні дитина, ні вужик.

Мурашник у траві

     Уже який день під вечір збираються хмари й починається гроза, — блискає й гримить усю ніч, й лякаються серед сну діти, — а наранок над волого-темним асфальтом сяє сонце.
     У перервах між грозами підгорнув картоплю й узявся косити траву.
     Трава була густою й повносилою, й вологою знизу, — здавалося, на клаптику землі під яблунею, поки дощило, сформувався незайманий світ, — але що вдієш? — доводилося нищити його. Газонокосилка торохкотіла, в пластикову корзину надходила посічена трава, й дрібні шматочки стебел розліталися на всі боки. Попереду серед трави виднілися кілька горбиків мурашників. Без поспіху й невідворотно газонокосилка наближалася до них.

Клінічна смерть динозавра

     З літа втримувалася тепла й суха погода, — й настала неділя й ми поїхали на велосипедах в ліс. Навідалися до свого місця під пагорбами — з огнищем й посірілим від дощів і спеки дощатим столом.
     Дружина розклала на столі свою бісерну роботу, а ми з дітьми гралися в динозавра.
     Це я знайшов був серед завалів дисків, які колись старанно записувалися, а зараз припадали пилом у ящику, «Прогулянки з динозаврами». На диску були й інші фільми, зокрема, про первісних людей, — й між епохами, розділеними мільйонами років, часу минало на кілька хвилин титрів.
     Й дітям видавалося цілком природнім, що на динозаврів можна полювати з луком і стрілами. Й що вони помирають, коли падає комета, але трохи не всерйоз — за мільйон-другий років життя на планеті поновлюється.

Переможений Путін

     Кидаю курити й продовжую в будинку ремонт.
     Вірніше, кинув курити ще раніше, — зараз кидаю жувати нікотинові жвачки, за допомогою яких і кинув курити. Кинути жувати жвачки, напевне, ще важче, ніж кинути курити — залежність тривка й липуча, як і сама жвачка, зараза, — через три-чотири години бере за горло й вимагає чер-чер-чергову пайку. Від жувачок в голові муторно, думки не в’яжуться й нічого не пишеться.
     Тож вирішив поки що викласти підлогу осб-плитами. Цю роботу слід було зробити ще три-чотири роки тому, коли поштукатурив у вітальні стелю-стіни й поклеїв шпалери. Тоді ж прикупив і плити. Однак з підлогою не склалося й плити втихомирилися в кладовці, як тільки не потрухлявіли — невідомо.
     — Путін переміг!
     Це діти поруч граються.

Передноворічне

     Мене майже ніхто не читає... — а я, в принципі, й радий.
     Коли починають читати, підхоплююся писати, — й байдуже, є про що, чи ні, хочеться, чи ні. Чи, може, хочеться чогось іншого.
     Наприклад, поспати.
     Від цих довбаних нікотинових жвачок — в голові мутно й хочеться спати. Це так, до речі. Коли ж повертаюся до цигарок, — за кілька днів починає пекти в грудях й нема чим дихати.
     Сподіваюся, серед інших мене не читає й дружина. Бо для неї я кинув курити (позбувся нікотинової залежності) ще весною.
     На жаль, не позбувся.

Нема світла

     Я так бачу, що можна писати й у темряві. Клавіші на висувній клавіатурі телефону підсвічуються, розрізнити букви можна. Тільки не можна зупинятися. Бо як задумаєшся на хвильку, одразу ж усе на фіг гасне й доводиться навмання тикати пальцем у темряву. Потрапляєш на абзац, на англійську розкладку чи, того гірше, на «деліт». Але нічого. Головне, що текст можна без зайвих клопотів переслати на свій блог — опублікувати чи просто зберегти. А це справді зручно.
     Поруч дружина й діти лежать на канапі й дивляться з ноутбука фільм. Мабуть, варто приєднатися до них.
     Нема світла.

Маріїнський парк

     На Інститутській — від Жовтневого палацу й до «високого» виходу з метро «Хрещатик» — чимало людей і все в квітах. Далі вулиця порожнішає. Перехожих не так багато й навіть автомашини проїжджають зрідка. Й бруківка, й стіни будинків, й небо над головою — все якесь вогке й сіре.
     Поволі йду вулицею далі й вдихаю на повні груди повітря.
     Упродовж кількох місяців на Інститутську зайти було можна, та вийти — не завжди. Могли хапонути за синьо-жовту стрічку, за будівельну каску, та й просто за підозрою, що причетний до Майдану (а хто не був причетний?) — й пиши пропало.
     А кілька днів тому тут лунали постріли й вибухи, валив чорний дим, — й точилися жорсткі сутички.
     Й мене там не було.

Постреволюційне

    — Хто ця страшна баба? — спитав десятирічний син, дивлячись в екран телевізора.
     Я навіть образився.
     — Чому страшна? Й не «баба» вона зовсім...
     Ще кілька років тому ця жінка приваблювала (принаймні, чоловіків) не так політичною програмою, як вродою й жіночим магнетизмом.
     А зараз на сцені Майдану виголошувала промову, сидячи в інвалідному візку, — й видавалася й справді страшною. Колючі темні очі виблискували серед посірілого обличчя, як у безнадійно хворої бабусі, яка не примирилася з Богом і ненавидить увесь світ.

Курячий страх

    Жили-були у нас кури, і якось трапився серед них переполох: стали бігати по загону, бити крилами й ховатися по закутках. Я не міг зрозуміти причину паніки, поки не побачив високо в небі шуліку (іншим словом, не до ночі буде сказано, беркута) — парив собі в струменях повітря й не звертав на зашуганих курей щонайменшої уваги.
     Довкруг було брудно й сморідно. Збоку приткнувся дров’яний сарайчик, де втихомирилася колода, на якій рубали дрова й голови курям, — я стояв посеред загорожі з сокирою в руці, здіймаючись головою в небо, — й дивився на курей.

"Екстреміст"

   Натрапив у Твіттері на інформацію, що група «провокаторів» збирається штурмувати Лук’янівське СІЗО.
     Що за хрінь, подумав, — зайшов на деякі сайти, проглянув стрічки новин у соцмережах й з’ясував, що справді, так, — близько півсотні активістів під стінами Лук’янівського СІЗО влаштували пікет. Вимагають звільнити ув’язнених товаришів. Скандують гасла та встановлюють намети.
     Пов’яжуть, подумав. Поб’ють, пов’жуть і закриють у тюрмі. Надовго.
     Було посилання на стрім з тієї акції. Клацнув: темрява й ноги-ноги, — й, зрештою, вирізнилося щось притомне — оператор підійшов до двох активістів і став з ними розмовляти.

Народне віче 19 січня

    Людей зібралося багато, мабуть, найбільше з-від першого грудня. Чимало хто прийшов у прикольних касках-масках і таких інших кастрюлях на голові. Однак веселого й піднесе-ного настрою, як на минулих віче, не відчувалося. Навіть фотографуватися не хотілося.
     У довкружньому просторі немов-би зависло питання: «Що далі?»
     Після того, як «копитні» закони пройшли вервечкою прийняття-підписання-опублікування, очікувалася відповідна реакція лідерів опозиції. Що, мовляв, закони є незаконними, — ну й далі все, що належить сказати.

Про революцію й боротьбу з курінням

     У мене тут своя революція — кидаю курити.
    На другий день після Нового року викурив дві цигарки. Увечері можна було дозволити собі ще й третю, — та стримався. Ходив туди-сюди по двору, вдихав на повні груди повітря, — й на якийсь момент вирізнилося майбутнє, в якому я прокидаюся рано вранці в гарному настрої й повним сил. Очищені легені справно подають кисень до мозку й м’язів. Й усе мені вдається й на всіх напрямках.
     Зворотня ж перспектива видавалася похмурою. Мутна голова... невпинний кашель зранку... понурий біль у грудях... — й найменшої надії на те, що все саме собою налагодиться колись.

Революційний сюр

    Часто сниться рідне селище, й сниться Київ, — в тому числі Печерськ і Маріїнський парк, з якими чимало чого пов’язане в житті. Уві сні все видається не таким, як насправді. На місці парку — дикі хащі, а з метро "Арсенальної" веде крутий,  і небезпечний ескалатор, — й десь там, під землею, знаходиться напівпорожня станція, звідки зрідка й кудись, невідомо куди, відходить поїзд з одним вагоном.
     Й зараз, коли потрапляю в революційний Київ з постапокаліптичними барикадами й заставами, здається, що опиняюся в напівсні.

Наближення Коней

     Хтось у Фейсбуці написав, що Коні вже йдуть, але чи готова Україна їх прийняти? Як мені здається, Коні до нас вже завітали й Україна їх прийняла. Погідлива космічна енергія відчувалася в очах мільйонів людей, які вийшли на Майдан. Інша справа, що не готовими їх прийняти виявилися лідери опозиції, які звикли вже жити при нинішній владі й за нинішніми законами.
     Сподіваюся, що Коні завітають і до мене, — й сповнять енергією й натхненням. Чимало чого ще зробити треба в цьому житті й на багатьох напрямках.
     Принаймні, кинути курити.
     

Гриби під Новий рік

     Перед самим Новим роком видалися несподівано весняні дні. Яскраве сонце на ясно-блакитному небі, плюсова температура. Захотілося з’їздити в ліс.
     Щось я розкурився в останній час, розкашлявся. Майдан у душі застоявся, як повітря в проточених нікотином легенях. Захотілося вдихнути чистого повітря на повні груди й подивитися на горби, увінчені соснами, — й спрямованими в чисте небо, — в лісі, який у давнину захищали з півдня чотири лінії Змієвих валів, — очевидно, було що захищати.
     Й ще хотілося перевірити, чи ростуть у лісі під Новий рік гриби.
     Ростуть!

Знайшов себе на Майдані :)

       Один з френдів на Фейсбуці обурився через виступ Яшина, який пропагував на Майдані російську ідею, й виклав, як доказ, відео. Я пам’ятаю той виступ, був якраз на Інститутській, — серед людей, що потрапили в кадр. Придивився й знайшов себе з перших же кадрів. Справа біля урни. Стою, слухаю промову й курю — у світло-рудій куртці, чорних джинсах і невеличкій сумці через плече. Потім з'являюся в інших кадрах — спроквола переходжу вулиця справа наліво й розшаровуюся серед людей.