Колись, років десять тому, їздили ми з дружиною в пологовий будинок здаватися. Валіза з дитячою одежею, пелюшками-сорочечками, прозора тека з документами, вагітні жінки на лавці в ряд... — одне слово, сказали нам, що рано приїхали. Ще треба почекати тиждень-другий.
Вийшли з дверей, в руках важкі валізи, — й що далі? Дружина сама залишатися не захотіла. Відвезли речі на квартиру до бабусі, а самі через весь Київ направилися на Андріївський узвіз, де я продавав картини знайомих художників.
На алейці на дніпрових схилах було страшенно зелено й душно. Дружина приткнулася на стільчику під картинами. Збиралася гроза.
Я ходив туди-сюди по алейці, виглядав покупців... озирався на дружину... — й майбутнє видавалося оповите туманом.
Ну, вони не зовсім перші.
Знаємо ми одне потаємне місце — на занедбаній лісовій дорозі, — де білі гриби ростуть і влітку. Колись натрапили на нього, коли прогулювалися з сином на велосипедах.
Там тихо й затхло, й восени там справжнє грибне царство, — здебільшого, поганок і мухоморів. Але влітку, коли в інших місцях нема й натяку на гриби, з-під опалого листя під дубами, а то й прямо на дорозі там витикуються білі грибочки. Й нинішнього літа якось заїхали туди й знайшли їх більше десятка.
Проте дружина й діти не дуже люблять те місце, та й не так просто туди дістатися.
По старій дорозі й раніше мало хто їздив, а зараз там узагалі "загублений світ". Минулої зими нападало чимало снігу, повалилися дерева й дорога виявилася перегородженою з двох боків. Туди можна дістатися ще й з іншого боку, з-від болотисної полянки, де водяться злі-презлі комари. Атакують цілими хмарами, відчайдушно впиваються в руки й шию, й за полянкою ще женуться за тобою метрів сто, — після таких битв ніяких уже грибів не захочеться...
Звідки богомол прилетів — невідомо, а зараз сидів на стежці й великими розкосими очима прибульця вивчав довколишній світ.
Обабіч в полі здіймалася вижохла під жорстким сонцем трава, довкруг стрекотали й стрибали туди-сюди безтурботні коники, й прискіпливі бабки підітали й завмирали в повітрі, швидко-швидко змахуючи невидимими крильцями, й невпинні мурахи один за одним перебігали через стежку й начебто не звертали на богомола увагу, але зна-али, гарно знали, що він поруч.
Однак крім пильних очей мав він ще й сильні й блискавично-швидкі лапи, — тож міг постояти за себе. Були про це в курсі й довкружні комахи, тому воліли за краще не наближатися надто близько.
Хоча справжньою загрозою для богомола були не комахи й навіть не ящірки, а колеса велосипедів, що несподівано й фатально могли з’явитися на стежці.
Ми помітили його вчасно й встигли загальмувати.
