Вийшли з дверей, в руках важкі валізи, — й що далі? Дружина сама залишатися не захотіла. Відвезли речі на квартиру до бабусі, а самі через весь Київ направилися на Андріївський узвіз, де я продавав картини знайомих художників.
На алейці на дніпрових схилах було страшенно зелено й душно. Дружина приткнулася на стільчику під картинами. Збиралася гроза.
Я ходив туди-сюди по алейці, виглядав покупців... озирався на дружину... — й майбутнє видавалося оповите туманом.
На узвозі ми з дружиною якось минулого літа й познайомилися. Я стояв з картинами, вона продавала свої роботи з бісера й китайської каліграфії. Мені в ній сподобалися фігура, блакитні очі й те, що була вона такою, якою є, й займалася тим, чим хоче, — а не тим, що хочуть від неї інші. Тоді я теж намагався бути самим собою й іти в житті своєю стежкою. Пішов з газети й писав роман.
Й зараз, озираючись назад, я не можу впевнено сказати, що вчинив правильно, — в тому сенсі, що пішов з роботи. Роман я таки дописав і його перша частина була надрукована в журналі. Однак потім узявся перероблювати, й так не доробив до цього часу. Хоча й були певні успіхи на літературній стезі, не можу сказати, що я відбувся, як письменник. Твори все ще дописуються й дороблюються, плани виникають усе нові й нові, й кінця-краю цьому не видно.
Однак є дружина, є діти, які виростають і формуються, як особистості, — й це головне.
До речі, той день на Андріївському узвозі, коли вагітна дружина неприкаєно сиділа під картинами й на небі збиралися хмари, видався напрочуд вдалим. Як зараз пам’ятаю, продав три чи чотири великі картини. Знімав картину зі стелажу й тремтливими руками, щоб не сполохати удачі, загортав в целофановий пакет і склеював скотчем, а поруч уже стояв новий покупець...
Немає коментарів:
Дописати коментар