Не страхітливий зовсім намет

     Якось за поворотом занедбаної дороги в безлюдному, здавалося, лісі ми натрапили на невеличкий брезентовий намет, прикритий маскувальною сіткою. Посередині визирало щось подібне до дула, причому, великокаліберне. Не інакше, як гармати.
     У душі промайнули досада й туга. Зрозумів, як почували себе партизани, що потрапили в засаду, або ж, навпаки, німці.
     Війна, подумалося.
     Ну, не війна — маневри. Заняття по тактичній підготовці.
     Хоча й було незрозумілим, хто це й від кого надумав маскуватися прямо на колії дороги перед калюжею й кого збирається вражати зі своєї жахливої зброї.
     Довкруг було тихо й безлюдно, долинав лише спів пташок, й ніхто не бігав з автоматом, не окопувався, й ніяким іншим чином не проявлялися мілітарні ознаки (та й звідки тут "військам" узятися?!). Щось було в цій ситуації дивне й недоладне, наче обривок сну потрапив у реальність.
     — Добрий день, — спитав я в намета. — А що ви тут робите?
     — Пташок знімаю, — почувся чоловічий голос зсередини.
     Й дійсніть ураз розвалилася, як дитячий будинок, складений з кубиків, і по-новому склалася з тих же кубиків, але вже в іншій конструкції. Страхітлива зброя підступних вояків кудись поділася, натомість з'явилася труба, в яку вставляють фотокамеру, й спрямована була вона на обламані гілки в калюжі, куди мали сідати птахи.
     — Тут є рідкісні птахи? — тільки й спитав я.
     — А чому одразу "рідкісні"? — відповів намет. — Просто птахи.
     Стривай, подумалося, а якщо раптом машина проїде по дорозі?.... — т-те! — яка тут може бути машина? Уже кілька років, видно, по цій дорозі ніхто не проїжджав.
     Нелогічна, наче викривлена, війна звіялася  й довкруг запанував мир.