Я завмер на порозі. Маленький такий вужик, як черв’як, — характерні дві жовті плями на голові.
Він заповз за тумбочку.
Я перевів подих. Дожився. В кімнаті під ногами змії повзають. Відтак розвернувся й пішов у будинок за дружиною. З вужами в неї якось краще виходить. Вона їх не боїться, фотографує й навіть на руки бере.
Вдвох ми влаштували облаву. Відсунули стіл, відкинули край килима… — в закритому від світла, запиленому й теплому середовищі під батареєю вужа не виявилося, зате відчувалося, що все докруг — його мікрокосм. Спокійний і затишний світ під комп’ютером, в якому було вдосталь поживи: жучків-павучків, а то й мишенята траплялися. Поруч впокоїлися в скрині п’ятдесят томів Великої Радянської енциклопедії, плюс тлумачні словники російської мови, які ніхто й не діставав. Можна спокійно собі лежати на якомусь фоліанті, наче на валуні серед болота.
Збоку виднівся обрізаний край труби, що залишився від старої системи опалення. Видно, туди й сховався вужик. Труба вела до сарайчика за стіною, де колись тримали корову. Я обійшов прибудову й відхилив двері: занедбане й захтле місце, що не є, гадючник. Й он вона, проржавіла труба з краном. Покрутив його. Відкритий. Звичайно, звідси гаденя й приповзло.
Ми вже кілька років, як натрапляємо на маленьких вужів, а от дорослих (тьху-тьху) бачити не доводилося. Але повинні бути й дорослі, від когось же має з’являтися потомство, так же?..
Якщо вони десь і живуть, то в цьому сараї. Поруч компостна купа й вигрібна яма — прям такими вужачий рай.
Напевно, тут і мешкав вуж Панкрат, — той самий, що років сім тому довів мене до передінфарктного стану, коли я взявся якось за генеральне прибирання в будинку, — відсунув канапу й виявив під килимом за трубою маленького, о-от такого, як зараз, вужика, що мирно спав, звернувшись веретенцем. Тоді ми впіймали його й випустили в малину. За кілька днів я побачив такого ж неподалік, видно, його ж побачив, — переповзав серед трави через валун. Вужик, як заправський зміюка, звів тоді й зашипів на мене. Був чудово в курсі, хто я такий і хто він. А зараз він, якщо вижив, то вже дорослий — пружний і довгий, як плітка, вужака. Й нащадки його, Панкратовичі, розповлися по довкружній території. Й характером, й манерами зміїними пішли в татуся. Одного такого в минулому році виявили на доріжці під тією ж малиною.
Й тепер постала перспектива жити в одній кімнаті з вужем.
Останні півроку я не тільки працюю, але переважно й ночую в прибудові (до нас переїхала бабуся дружини й не було іншого варіанту, як поселити її в спальні). Наводити в кімнаті шмон було нереальним — п-п-повідсовувати ліжко, столи й шафи, п-перебрати запилені всі теки й ящики... Та й гаденя завжди могло кудись заповзти чи десь сховатися.
Постукали по трубі, погрюкали. Вмикнув на повну Рамштайн — ну ж бо, Панкратовичу, тікай подобру-поздорову.
А ввечері треба було лягати спати.
Можливо, вужик уже втік, а, мсоже, й ні. Зачаївсься десь під шафою, а вночі, як засну, й виповзе. Може й на ліжко заповзти, згорнуся в клубок, звести голову й взятися дивитися на мене своїми важкими й незворушними очима.
А, може, й ні.
Може, будемо жити й не заважати одне одному. Десь я читав, що коли вуж заповзає до тебе в кімнату — це добре. Він охоронець, він приносить удачу.
Тільки треба примирити свою ауру до його.
Немає коментарів:
Дописати коментар