Життя з вужем (Панкратович - 2)

     Зайшов у прибудову, де в мене робоче місце, так би мовити, кабінет, — й бачу: через мереживний фільтр, понавтиканий вилками живлення комп’ютера, монітора й такого іншого залізяччя, граційно переповзає вуж.
     Я завмер на порозі. Маленький такий вужик, як черв’як, — характерні дві жовті плями на голові.
     Він заповз за тумбочку.
     Я перевів подих. Дожився. В кімнаті під ногами змії повзають. Відтак розвернувся й пішов у будинок за дружиною. З вужами в неї якось краще виходить. Вона їх не боїться, фотографує й навіть на руки бере.

Не страхітливий зовсім намет

     Якось за поворотом занедбаної дороги в безлюдному, здавалося, лісі ми натрапили на невеличкий брезентовий намет, прикритий маскувальною сіткою. Посередині визирало щось подібне до дула, причому, великокаліберне. Не інакше, як гармати.
     У душі промайнули досада й туга. Зрозумів, як почували себе партизани, що потрапили в засаду, або ж, навпаки, німці.
     Війна, подумалося.

Усіляка маленька живність

     Шановні браття по розуму споглядають на нас з неба. Ми споглядаємо на жучків-павучків й усіляких інших комашок. Й інколи фотографуємо. Намагаємося не кривдити й не збивавати з життєвого ритму. Щоправда, це не стосується колорадських жуків. Їх ми кривдимо, як можемо. Але я не помітив, щоб колорадським жукам від того була помітна шкода. Живуть собі, картоплю жруть, множаться і завойовують світ...
     Але я тут більше не про них, а про комах не зажерливих, які самі живуть і дають жити іншим. Живуть у мирі з цією планетою.

Струмок у лісі

     Мама розказувала, що колись, за радянських часів, біля цього струмка на таємні богослужіння збиралися члени церкви християн віри євангельської (п’ятидесятників), й серед них моя бабуся, яка була в церкві дияконисею. Йшли в ліс наче за ягодами чи грибами, а самі збиралися в обумовленому місці... Доводилося чути, що енерґетична сила богослужінь у ті часи, коли віра переслідувалася, була настільки потужною, що над місцем, де вони проводилися, міг здійматися в небо стовп ясно-блакитного світла...
     Господи, дай мені сили.

Горобчики

      Вирвав на городі бур'ян і налетіла зграя горобців. Не знаю, що їх більше привабило — насіння чи можливість покупатися в пилу. Дуже настирливі й заклопотані горобці, й страшенно полохливі. Хто їх так нажахав, — певно, що чорно-білі коти, — варто комусь з них визирнути з трави, чи комусь із нас зробити порух, як вони — ф-ф-ф-фур! — разом злітають в повітря. Розсаджуються на деревах і паркані, вичікують кілька хвилин, — й один-другий, а за ними вся зграя — повертаються на город. Длубають-длубають зерна, купаються... — і знову, як за командою, злітають догори. І все повторюється.

Дружина і фото

Годі вже відверто й нахабно використовувати дружину... — гм-м, я в сенсі того, що  годі видавати її фото за свої. Ну, фото не її самої, а фото зроблені нею. Щось я зовсім заплутався. Для компенсації дам її фото... —  ну, в сенсі не фото, зроблені нею, а її фото, зроблені мною. Але її фото. Якось так. Чи навпаки?..

Озеро під лісом

     Під час спеки ми їздили до озера, що знаходиться за кілька кілометрів під лісом.  Поки доїдеш на велосипеді, запаришся, — якраз, щоб стрибнути в воду. В озері вода прозора й чиста, а глибина — жабі по коліна. Для дітей в самий раз. 
     Дрібна риба плаває зграйками й гріється на мілководді. Після обіду в один і той же час з трави з’являється маленький вуж. Пропливає під самим берегом через прогалину в очереті й знову розшаровується з іншого боку. Якось дочка бігла в воду й ледь не наступила на нього. Й наче ніхто й не злякався — ні дитина, ні вужик.