Після снігопадів лісник проїхав на тракторці понад лісом і через поле — й тим проклав дорогу до асфальту. Більше по тій дорозі ніхто не їздив і не ходив. Неподалік лише стрімко перетинав поле лижний слід.
Самому лісникові, видно, зручніше було зв'язуватися з великим світом через Дуброву чи Микуличі. Самотній слід від тракторця поволі танув під полуденним сонцем, потім промерзав під час нічних морозів, знову танув… — потроху затвердівав й за деякий час по ньому вже можна було більш-менш нормально пройти й провезти санки.
Випала можливість прогулятися з дітьми до лісу, про що мріялося протягом сніжної й морозної зими, та не моглося.
Уторована колія вела, як належить, до лісництва, але захотілося звернути раніше — занедбаною дорогою, якою полюбляли заїжджати до лісу під час велосипедних прогулянок.
Цією дорогою й погідливої теплої днини мало хто їздив. Ми на велосипедах, ну й ще, може, хлопець, який біля калюж фотографував пташок з армійського намету, ну й ще якась компанія обладнала собі неподалік місце для пікніків. Дорогу зараз ніхто й не думав уторовувати, та якби й думав, то не зміг би: колію перегороджували повалені дерева й снігу намело чимало.
Нам достало снаги й терпіння продертися крізь гілки й чагарник, — й ми потрапили в світ, у якому тварини впродовж зими жили самі по собі. Ніде не було слідів від колес автомобілів чи людських ніг… навіть лижні траси не зустрічалися… — зате вдосталь було слідів тварин.
Тут порився Реальний Кабан |
Це був їх світ, це була їх цивілізація, — тварин, — підпорядкована власним законам і власній логіці, — й світ людей не турбував його.
Хоча прокладали свої доріжки звірі по людських дорогах.
Хоча прокладали свої доріжки звірі по людських дорогах.
Чимало було слідів від кабанів.
Ще раніше стало зрозумілим, що вони тут водяться. Улітку й восени ми часто натрапляли на характерно розриту землю й підрите коріння дерев. Вряди-годи я озирався довкруг — чи не завмерла між деревами настовбурчена сіра спина, не зблискують ікла, — щоби в момент пружно й стрімко кинутися на нас. Пізніше я поговорив з дідком, що пас тут корів і овець, і з'ясував, що кабани в цьому лісі мирні й майже домашні. Годуватися ходять до лісника, власне, там і живуть. Виходять у ліс на прогулянки, щоб уже зовсім не уподібнюватися свиням з хліву й нагадувати собі зрідка, що вони є дикими свавільними ка-ба-на-ми. Он як р-рилами землю р-р-риють. Реальні кабани. Але на очі людям зайвий раз не показуються. Принаймні, ми жодного разу їх так і не побачили.
Ще раніше стало зрозумілим, що вони тут водяться. Улітку й восени ми часто натрапляли на характерно розриту землю й підрите коріння дерев. Вряди-годи я озирався довкруг — чи не завмерла між деревами настовбурчена сіра спина, не зблискують ікла, — щоби в момент пружно й стрімко кинутися на нас. Пізніше я поговорив з дідком, що пас тут корів і овець, і з'ясував, що кабани в цьому лісі мирні й майже домашні. Годуватися ходять до лісника, власне, там і живуть. Виходять у ліс на прогулянки, щоб уже зовсім не уподібнюватися свиням з хліву й нагадувати собі зрідка, що вони є дикими свавільними ка-ба-на-ми. Он як р-рилами землю р-р-риють. Реальні кабани. Але на очі людям зайвий раз не показуються. Принаймні, ми жодного разу їх так і не побачили.
Чисельні "собачі" сліди на "звіриній стежці" й довкруг — то переважно й справді сліди собачі. Собаки прибігають сюди з поселень, але більше то сліди собак, що живуть в обійсті лісника.
Й, напевне, саме вони, собаки, є справжніми господарями лісу.
Ми знайомі з молодою вівчаркою й білим кудлатим псом невідомо якої породи, — собаками розумними й дружелюбними, незважаючи на те, що живуть вони в умовах, власне, дикої природи. Мається в лісника також і такса — маленька й страшенно гавкуча собачка, з якою не хотіли зв’язуватися й великі пси, як з лихою болячкою. Узагалі насиченим, різнобавним і повноцінним виглядало життя тутешніх собак! Вони, звичайно, контролювали все, що діється не тільки в "помісті" лісника, але й ув довкружньому лісі. Обурені й принижені власною гідністю кабани… Обідрані вовчики-братики, гнані й голодні лисички-сестрички… — про зайців уже мовчу. Побігайців. Хоча чим живе їх тваринний світ, відділений від світу людського, — ми не знаємо. Ми всі за незримою межею, бо ми люди, — не тварини.
Й, напевне, саме вони, собаки, є справжніми господарями лісу.
Ми знайомі з молодою вівчаркою й білим кудлатим псом невідомо якої породи, — собаками розумними й дружелюбними, незважаючи на те, що живуть вони в умовах, власне, дикої природи. Мається в лісника також і такса — маленька й страшенно гавкуча собачка, з якою не хотіли зв’язуватися й великі пси, як з лихою болячкою. Узагалі насиченим, різнобавним і повноцінним виглядало життя тутешніх собак! Вони, звичайно, контролювали все, що діється не тільки в "помісті" лісника, але й ув довкружньому лісі. Обурені й принижені власною гідністю кабани… Обідрані вовчики-братики, гнані й голодні лисички-сестрички… — про зайців уже мовчу. Побігайців. Хоча чим живе їх тваринний світ, відділений від світу людського, — ми не знаємо. Ми всі за незримою межею, бо ми люди, — не тварини.
Немає коментарів:
Дописати коментар