8 лют. 2013 р.

Сліди на снігу



   
     Після снігопадів лісник проїхав на тракторці понад лісом і через поле — й тим проклав дорогу до асфальту. Більше по тій дорозі ніхто не їздив і не ходив. Неподалік лише стрімко перетинав поле лижний слід.
     Самому лісникові, видно, зручніше було зв'язуватися з великим світом через Дуброву чи Микуличі. Самотній слід від тракторця поволі танув під полуденним сонцем, потім промерзав під час нічних морозів, знову танув… — потроху затвердівав й за деякий час по ньому вже можна було більш-менш нормально пройти й провезти санки.
     Випала можливість прогулятися з дітьми до лісу, про що мріялося протягом сніжної й морозної зими, та не моглося.

Уторована колія вела, як належить, до лісництва, але захотілося звернути раніше — занедбаною дорогою, якою полюбляли заїжджати до лісу під час велосипедних прогулянок.
Цією дорогою й погідливої теплої днини мало хто їздив. Ми на велосипедах, ну й ще, може, хлопець, який біля калюж фотографував пташок з армійського намету, ну й ще якась компанія обладнала собі неподалік місце для пікніків.     Дорогу зараз ніхто й не думав уторовувати, та якби й думав, то не зміг би: колію перегороджували повалені дерева й снігу намело чимало.     


      Нам достало снаги й терпіння продертися крізь гілки й чагарник, — й ми потрапили в світ, у якому тварини впродовж зими жили самі по собі. Ніде не було слідів від колес автомобілів чи людських ніг… навіть лижні траси не зустрічалися… — зате вдосталь було слідів тварин.
Тут порився Реальний Кабан
     Це був їх світ, це була їх цивілізація, — тварин, — підпорядкована власним законам і власній логіці, — й світ людей не турбував його.
     Хоча прокладали свої доріжки звірі по людських дорогах.
     Чимало було слідів від кабанів.
     Ще раніше стало зрозумілим, що вони тут водяться. Улітку й восени ми часто натрапляли на характерно розриту землю й підрите коріння дерев. Вряди-годи я озирався довкруг — чи не завмерла між деревами настовбурчена сіра спина, не зблискують ікла, — щоби в момент пружно й стрімко кинутися на нас. Пізніше я поговорив з дідком, що пас тут корів і овець, і з'ясував, що кабани в цьому лісі мирні й майже домашні. Годуватися ходять до лісника, власне, там і живуть. Виходять у ліс на прогулянки, щоб уже зовсім не уподібнюватися свиням з хліву й нагадувати собі зрідка, що вони є дикими свавільними ка-ба-на-ми. Он як р-рилами землю р-р-риють. Реальні кабани. Але на очі людям зайвий раз не показуються. Принаймні, ми жодного разу їх так і не побачили.

     Кого ми в лісі кілька разів раніше бачили — це зайців. Одного разу влітку заєць довго скакав перед нами по дорозі, напевно, шалено й вирішуючи, в який бік тікати — правий, чи лівий. Траплялися й зараз на снігу їх "двойні" сліди. Й поруч — маленькі, схожі на собачі, сліди й за ними характерні прим'ятинки — від хвостів? — лисиць. Безперечно, лисиці тут водяться. Можливо, й який-не-який вовчик сюди забреде…  Худющий заляканий сіроманець…Та навряд. Вовків тут вже давно не бачили.
     Чисельні "собачі" сліди на "звіриній стежці" й довкруг — то переважно й справді сліди собачі. Собаки прибігають сюди з поселень, але більше то сліди собак, що живуть в обійсті лісника.
     Й, напевне, саме вони, собаки, є справжніми господарями лісу.
     Ми знайомі з молодою вівчаркою й білим кудлатим псом невідомо якої породи, — собаками розумними й дружелюбними, незважаючи на те, що живуть вони в умовах, власне, дикої природи. Мається в лісника також і такса — маленька й страшенно гавкуча собачка, з якою не хотіли зв’язуватися й великі пси, як з лихою болячкою. Узагалі насиченим, різнобавним і повноцінним виглядало життя тутешніх собак! Вони, звичайно, контролювали все, що діється не тільки в "помісті" лісника, але й ув довкружньому лісі.     Обурені й принижені власною гідністю кабани… Обідрані вовчики-братики, гнані й голодні лисички-сестрички… — про зайців уже мовчу. Побігайців.     Хоча чим живе їх тваринний світ, відділений від світу людського, — ми не знаємо. Ми всі за незримою межею, бо ми люди, — не тварини.    
      

  

Немає коментарів:

Дописати коментар