Гамірливий і нав’язливий телевізор ще тримав якийсь час, я знервовано ходив по двору, позирав на темні вікна будинків і чекав, що зараз, ось зараз вони переможно займуться яскравим світлом і звідкись залунає музика, — але минали хвилини й десятки хвилин, я поволі врівноважувався, зоряне небо трималося наді мною, — й починали з’являтися думки на різні теми.
Якщо намагався зрушити твір, що намертво став, — звідкись, наче нізвідки виникали ідеї й сюжетні повороти. А ще гарно думалося на сторонні теми, наприклад, про розвиток людства на поверхні цієї планети… тоненькій застиглій кірочці між розплавленими надрами й холодною порожнечею космосу…
Й коли зрештою з’являлося світло, бувало, й не біг одразу вмикати телевізор.
Зоряне небо невідступно трималося наді мною.
Відтоді з’явилася звичка пізно ввечері виходити на вулицю, прогулюватися туди-сюди й обдумувати різні теми. Узагалі-то я захоплююся астрономією з дитинства й знаю, що на небі є й чого бути не може. Бачу не безладний розсип зірок, а сузір’я, й можу сказати, як називаються найяскравіші. Коли бачу яскраву зірку, якої не там повинно бути, знаю, що то планета, якщо зірка рухається, — то супутник. Якщо вона ще й блимає різнокольовими вогнями — то літак. Й аж ніяк не «енело».
Чогось такого, що можна було б віднести до «енело» не бачив, скільки не вдивлявся. Під час грози якось бачив кульову блискавку. Бачив полярне сяйво. Останнім часом ввечері над видноколом на північному сході стали появлятися й безладно рухатися яскраві червоні вогники… — швидше за все, хтось запускає «китайські ліхтарики».
До останнього часу нічого такого не бачив…
А тут якось пізно ввечері сидів, щось писав, вийшов на вулицю перекурити й звернув увагу на дві яскраві зірки в південній частині неба, одна трохи вище іншої, — потім між ними з’явилася цівочка світла й зірки поволі згасли.
Не зірки й не супутники… — щось інше. Й навіть не «китайські ліхтарики».
«Привіт», подумав я.
Що цікаво, споглядав абсолютно спокійно. Бажання кудись бігти й комусь розповідати не було зовсім. Допалив цигарку, повернувся до себе в кімнату й продовжив писати.
Куди бігти, кого й у чому переконувати?
Що звідкись з неба (з космосу, з «тонкого» світу) хтось стежить за нами?.. — я в тому й не сумнівався ніколи.
Хто має вуха, той чує.
Хто їх не має — не почує, кричи, не кричи.
Дописав епізод… Вмився й ліг спати.
Лежав на прохолодному простирадлі, дивився поперед себе в темряву й розрізняв важкі обриси шафи… сірий прямокутник привідкритого вікна… темну щілину кватирки… — й не боявся, що зараз над ліжком виматеріалізуються напіврозорі силуети іншопланетян з великими… розкосими очима й заберуть кудись… куди не хочеться…
Чого мені боятися?
Я знаю, що Господь Бог наді мною, — він створив мене, веде й любить — й береже від усього чужостороннього.
Я не сумніваюся, що на цій планеті присутні й інші, скажемо так, середні сили — в різні часи й ув різних народів вони називалися по-різному: ваали, зевси й перуни… ангели й демони… іншопланетяни… — в залежності від нашого розвитку й того, як нам зручніше сприймати, — такими вони й предстають пред нами.
Ці сили різні — деякі виконують Божу волю, деякі йому протидіють, — але більшість тут просто годуються.
Наша планета — як перлина в холодному й неосяжному всесвіті, — й вона вабить до себе, — й не так прозорими й чистими океанами й зеленими лісами, не так корисними копалинами, — як наявністю мільярдів людських аур, — смачних і соковитих.
Раніше божки вимагали кривавих жертвоприношень,— і не тіла їх цікавили, а душі жертв. Тепер же часи змінилися й душі здобуваються інакше.
Так влаштований світ, що кожен у ньому має свободу волі й право на свій шмат.
І кожен має право не бути "шматом".
Гей-но!
Що з'їдає твою душу?
Бажання слави? Грошей?.. Влади?.. Навіщо шукати на небі "літаючі тарілки", — загляни собі в душу, й, може, побачиш там пожадливі розкосі очі іншопланетян, які пожирають тебе без останку?
Усі ми, люди, — є дітьми Божими — розпорошеними іскрами Його сутності, що перебувають на цій планеті в людських тілах, — де отримали здатність нарощувати себе й очищуватися. Наша планета є школою, лікарнею і в’язницею водночас — тут у труднощах і боротьбі, перш за все в боротьбі з самим собою, — ми пророщуємо себе, як з зерна потужне дерево, посилюємося, — й наближаємося до Бога.
Господь Бог створив Всесвіт, у тому числі й цю планету, — й створив людей на цій планеті, — створив по своїх «образу й подобі» — не в тому сенсі, що Бог має тіло, подібне до людського, — а в тому, що Господь Бог є Особистістю й людину створив особистістю, подібною до себе. Навіщо Він створив людину такою, якою вона є, — може, тому, що Богові з нами цікаво?..
Кожен може звернутися до Нього, як до Особистості, — й Бог почує. Допоможе, розрадить і захистить.
Якщо я це знаю, — чого й кого мені боятися?
Немає коментарів:
Дописати коментар