На повороті в скверик з віконця своєї машини, прикрашеної українським прапорцем, нас привітала депутат сільради від нашої вулиці (знайома з дитинства, молодша сестра однокласника), — над розпеченим асфальтом перед Будинком культури тріпотів на сухому вітрі український прапор, якийсь юнак допомагав бабусі спуститися сходами, — відтак у прохолодному вестибюлі на мене глянули десятки облич кандидатів, програмами яких була завішена стіна, — й більшість яких я знати не знав і знати не бажав.
В просторому залі, де проходило голосування, все було звичним — прозорі урни для голосування там же під сценою, кабінки для голосування завішені тими ж синіми й жовтими полотнищами, що й на попередніх виборах, — такі ж понурі обличчя спостерігачів на стільчиках в ряд і сповнені відповідальністю обличчя дівчат, членів виборчої комісії, за столами реєстрації.
Усе було так, як завжди, та трохи не так — дівчата, члени комісії, всі були у вишиванках, а чоловіки в світлих сорочках, які з сім’єю заходили до залу, аж надто піднесенними.
— За Порошенка?!
Спостерігачі дружно зашикали на чоловіка.
Наша з дружиною черга дійшла досить швидко, я отримав-розписався за «простирадло» бюлетеня… з десятками прізвищ… — й раптом зрозумів, що не знаю, за кого голосувати.
Трохи навіть з полегшенням виявив, що всі кабінки зайняті, — отже, є час ще трохи подумати.
Раніше було простіше — завжди голосував за Тимошенко та її партію.
Зараз же Юля відверто роздратовувала. Від її порухів після ув’язнення віяло популізмом, лицемірством і навіть цинізмом. Відчувалося, що вона вбила в голову, — вона повинна стати президентом, й саме на цих виборах, — й не мала наміру зупинятися, й ніякі аргументи, як то посилення кризи й можливий розкол України, на неї не діяли. Й ще була підозра, що шури-мури з Путіним на початку весни, як і наїзди на олігархів і переговори з сепаратистами в Донецьку в той час, коли тільки-но почала розгортатися АТО, вже чимало нашкодили Україні.
Натомість ще на початку зими, коли про Порошенка ніхто й не думав говорити, як про можливого Президента, я писав у соцмережах, що це якраз — гарний варіант для України. Чудовий менеджер, вміє домовлятися з іншими. Можливо, єдина кандидатура, яку приймуть і на Сході, і на заході України.
Тим часом кабінка звільнилася, я зайшов усередину, закрив шторку… поклав на столик бюлетень…
За кого «галочку» ставити?
Таки за Порошенка? Чим, може, за Ляшка? Чи за Яроша? Гарний дядько, спокійний і твердий. Пролосувати за нього в пику рашистам?..
Поставив галочку в квадратику навпроти Тимошенко.
Згорнув бюлетень… пройшов у зал… — й просу… просунув його в урну.
Чого, чого? — того.
Може, прийде час, — й ув «небесному» голосуванні ангели й за мене не захочуть «галочку» ставити. Наробив, мовляв, помилок у житті, нагрішив. Вбив собі в голову, що повинен стати письменником, — й байдуже, це кому потрібно було, чи ні.
Одне сподіваюся, що хтось таки за мене проголосує.
Тим часом, день видався гарним, — й після виборів ми з’їздили з сім’єю на велосипедах в ліс. Смажили шашлики, гралися з дітьми в хованки. В якийсь момент відчули, що скоро почнеться гроза. Швидко зібралися й поїхали додому.
Й уже на нашій вулиці, біля самої нашої хвіртки, зірвався вітер і закрутися-завертілося зірване з горіха листя.
Немає коментарів:
Дописати коментар