Час був тривожним і непевнем, — на Донбасі розгорталася війна. Але літо минало, а діти так і не побували на морі, тож я наполіг на тому, щоби хоч на озеро поїздити. Ну й поїздили. Спершу разів з п’ять з дочкою, потім двічі з дружиною й дочкою, потім разів зо три з сином, ну й потім з дружиною, дочкою й сином, — одне слово, кому-кому, а мені відпустка трапилася. Прям таки курорт.
З дочкою ми розвідали дорогу понад посадкою вздовж залізниці. Це вже в інший бік від нашої звичної дороги в ліс чи якогось іншого напрямку велосипедних вилазок — до Микулич, наприклад, Козинців чи Мироцького. У Ворзель з нашого селища їздять по Варшарській траві, в гіршому разі — по роздовбаній асфальтівці з південного боку на Кічеєве.
Зараз ніхто не їздить в сусіднє селище вздовж посадки й, за моєї пам’яті, ніколи не їздив. Тут потрапляєш в загублений серед цивілізації світ.
Спершу стежка, потім грунтівка. З одного боку — поле, на якому ростуть поодинокі деревця (його ніхто не обробляє?), з іншого — посадка, яка трохи розширюється й більше нагадує видовжений лісок. Коли я вперше потрапив туди, згадалося, що вже бував тут у дитинстві… зі старшим двоюрідним братом, який кілька років тому загинув в автомобільній аварії… — й тоді, пам’ятаю, вразило, що тут, як «на природі». Як десь на галявині лісу…
Гілки дерев, що нависають над стежкою… різнобарвні квіти у траві… метелики… — чимало пташок. На одному з поворотів стежки жила сова. Бачив її кілька разів. У повітрі зависав шуліка.
Й окрема тема — лелеки.
Якоїсь їхали з дочкою, — й попереду прямо по стежці ходив лелека. Наче й не боявся й підпустив дуже близько. Потім злетів і перелетів трохи далі, — й ми, як проминули дерево, знову побачили його на стежці. Й знову лелека підпустив нас близько перед тим, як знову злетіти.
Це так вразило дочку, що вона потім розповідала мамі, й за якийсь час знову поверталася до цієї теми, — що лелека ходив по стежці, а нас «поклював».
Видно, гарно розгледіла потужний дзьоб.
Не хвилюйся, Катю, — лелеки, вони добрі. Вони дітей людям приносять.
Та я відволікся.
Я був про Ворзельське озеро. Раніше ми їздили на інші ставки, й так випадало, що кожного року — у нас якийсь інший ставок…
Ще трохи додам про дорогу. Просив дружину познімати ті місця, та для неї — то надто багато було сонця, як їхали на озеро, то надто мало сонця, як поверталися. До того ж, ввечері там комарі такі прокидалися злющі й нападали саме на дружину, зокрема на оголені частини її рук і ніг. Й просити щось там пофоткати було ділом марним. А шкода.
Тож я про Ворзельське озеро. У мене була певна пересторога, думав, що там, поруч з кемпінгом біля траси й рестораном-спа, можна отримати в сусіди якусь п’яну компанію з небажаним розвитком подій, а у нас — діти. Але нічого. До останнього дня — відчуття спокою й миру. Запам’яталися юнаки, які розмовляли по-між себе українською, — спокійні й упевнені в собі. Звідки вони? Хто знає… Поруч на майданчику грали в волейбол — представники всіх статей і вікових категорій. Діти спобуджували піщані зімки. Ми з дружиною теж трохи грали в волейбол і бадмінтон, але для мене переважно був безплатний вай-фай з ресторану-спа, а для неї — бісерна робота, яку вона завжди бере з собою.
В один з останніх днів, правда, щось змінилося — російський мат-перемат від компанії підлітків збоку й надто вже відверті ласки від парочки, певно що неповнолітніх хлопця й дівчини, — з іншого боку. Ну я зробив зауваження, але ж ментором на пляж я не наймався.
Того ж дня ввечері натрапив в інтернеті на інфу, що в санаторіях Ворзеля розмістили чимало переселенців з Донбасу, й що чимало хто з них поводиться неадекватно. Вивісили, наприклад, прапор ДНР над однією зі шкіл.
Ну й ситуація стала в цілому зрозумілою.
О-ой, ну я тут зараз не буду зважувати свої слова — що тут політично доцільно говорити на даний момент, що ні. Пишу, як є.
Було гарно на озері, з’явилися переселенці — стало погано. Ото й усього.
Але в цілому на озері діти відпочили трохи, позасмагали. Набралися сил перед школою.
Потім ми вже їздили туди по асфальтованій велосипедній доріжці по-під Варшавською трасою, — було швидше, напевно, й зручніше, — але «цивілізована» дорога мені не припала до душі. Маш-шини, вихлопні гази… розбите скло від пляшок, які, видно, викидали з вікон машин… — одного разу навіть натрапили на мертву сову, що лежала на обочині доріжки, — мабуть, серед ночі на трасі збив шалений автомобіль.
Того всього ми не знімали — не було бажання вже в мене.
Немає коментарів:
Дописати коментар