Однак манери мав характерно зміїні — складувався в кільця, загрозливо здіймав голову й різко кидався вбік. Повзав перед нами, вихиляюючись кільцями, — точно, як грімуча змія біля якогось ранчо в Арізоні. Показував, що по духу й по крові він — змія, а не якийсь там «вужик», якого можна покласти в кишеню й дівчат лякати.
Один з його, напевне, предків — вуж Панкрат — кілька років тому ледь не довів мене до інфаркту. Я прибирав у кімнаті, відсунув диван, щоб підмести, без задньої думки припідняв килим, — дивлюся, під трубою сіре веретенце. Ну, думаю, котик накакав. Я за віника, а воно голівку підняло та як засичить на мене... Згадаю — мороз по шкірі. Якось тоді його (переважно дружина, я позаду тримався) зловили в банку, віднесли на вулицю й залишили в малині... А через кілька днів знову побачив його в траві на городі. Граційно заповз на валун, голову підняв й засичав на мене. Я тобі, мовляв, покажу «котячі какашки»!
До речі, залишили в тій же малині, біля якої зараз і виявили цього вужика, — тому, не виключено, гаденя є прямим нащадком того повзучого гада, що мене лякав і якого я назвав тоді «Панкратом».
Не знаю, може змій до мене щось має, до дружини ж він поставився прихильно. Дозволив себе на руки взяти й навіть пригрівся там.
— Й зовсім він не холодний і слизький, — казала дружина. — Теплий і милий.
У-гу.
Знаю я цих змій підколодних. Уже намірився, видно, Панкратович пролізти через душники під підлогу, пробратися в будинок і влаштуватися десь під ліжком на зимівлю. Сподіваюся, одної морозної зимової ночі не заповзе до дружини під ковдру, щоб зігрітися.
Немає коментарів:
Дописати коментар