Раптом звідкись знизу-збоку долинув нявкіт.
— Ой, киця! — вигукнула дочка.
У затемненому просторі під деревами й парканом зблиснули очі. Й за мить на світло вибігла пухнаста сіра кішка з чахлим хвостом.
Дочка потягнулася до неї руками, — й це був момент непоправний.
Кішка щосили занявчала й затрусила довкруг нас на коротеньких, здавалося, ніжках, — притискувалася тілом до асфальту й визирала шаленими блискуче-темними очицями. Стало очевидним, що питання про те, що можна якось відкараскатися від неї, знімається з порядку денного.
Разом ми дійшли до наших воріт. Я привідкрив хвіртку… — належало стати в проході й нашикати на неї, — але чомусь втримався й пропустив у двір.
Кішка побігла за нами й заскочила на бильце перед вхідними дверима.
Погодую, подумав, й випхну за хвіртку.
Годі вже було котів. Спершу звикаєш до нього, а потім чекаєш, коли повіявся гуляти, — виходиш серед ночі надвір, кличеш, переконуєш себе в тому, що тиждень гуляти для кота — це нормально, — й коли нарешті повертається, худий і здичавілий, сидиш перед ним навчіпки й дивишся, як він молоко язиком — ляп-ляп-ляп, — й відтак вицарапуєш зі спини свинцеві кульки від пневматичної рушниці… — й наступного разу, коли кудись пропав, згадуєш, що десь в інтернеті читав, що й два тижні гуляти для кота — нормально… й три тижні… начебто… — й зрозуміти в якийсь момент, що кіт уже не повернеться.
Ні, заводити котів у планах більше не було.
Я налив в блюдце молока, виніс за поріг, виставив — і зачинив за собою двері. Вип’є, подумав, і піде туди, звідки прийшла. Зрештою, це вже не перший у нашому дворі кандидат в члени сім’ї. Один цуцик навіть переночував у шкафчику перед дверима в прибудову.
На кухні дружина поставила на плиту варити пельмені. Я зайнявся своїми справами, вже майже й забув про кішку, але за якийсь час відчув негаразд: знадвору щось кричало страшним голосом. Я вийшов на вулицю. Кішка метушилася туди-сюди під привідкритим вікном на кухню й кричала, виблискуючи зубами й прохолодними колючими очима.
Сходив на кухню й приніс їй кілька пельменів, потім ще кілька. Кішка хапала, ковтала й знову починала кричати. Як би не стало їй зле, подумав я.
Кішка раз по раз бігала від кухонного вікна й до вхідних дверей. Потім засіла на бильці перед входом. Як тільки відкривалися двері, намагалася прошмигнути в будинок. Доводилося випихувати назад.
Не впущу, подумав я.
Пізно ввечері відніс її на горище й облаштував місце під димарем. Нехай уже переспить, думаю, раз так. М’яко, тепло й дощ не крапає.
Посидів ще трохи за комп’ютером, вимкнув світло, ліг у ліжко, натягнув ковдру на голову, заплющив очі… — й чую, як під дверима хтось нявчить. Нічого, думаю, понявчить і перестане. Полізе по драбині на своє горище. Але кішка не вгамовувалася. Я піднявся, вмикнув світло й відкрив двері. Кішка метнулася в кімнату, застрибнула на канапу перед пічкою, згорнулася в клубок і замуркотіла.
Добре, думаю, нехай переспить одну ніч в прибудові. Але в будинок вона не потрапить.
Наступного дня, звичайно ж, кішка потрапила в будинок і з самого ранку. А по обіді вже здавалося, що жила вона з нами завжди. Потягувалася, вигинаючи спину, дряпала кігтями килим, заплигувала на підвіконня й розглядала світ за вікном, трохи там спала й відтак спроквола навідувалася на кухню на предмет чогось би перекусити.
Ми не знали, звідки вона взялася, кішка, — де жила, як її звали, хто її господарі й куди вони поділися. Скільки їй років, чи народжувала кошенят й таке інше.
Кішка вважала, що все те не має значення й усього того нам знати й не потрібно.
Ось вона є, — що іще треба?
Напевне, кішка вважала, що перемогла нас і завоювала.
Може й так.
Але заради справедливості треба сказати, що зроду вона б не залишилася в нас, якби я цього справді не захотів.
Про сіру кішку ми не знали нічого, але чимало чого було видно й так. Що вона породиста, гарна, була доглянутою, — що зараз трохи вицвіла й брудна? — те поправиться. Й кошенята в неї будуть гарні. Й народяться вони тут, у нас вдома, й не знатимуть інших будинків й інших господарів, окрім нас.
Немає коментарів:
Дописати коментар