День гідності

     В потягу метро, як тільки двері розкривалися на зупинках, лунав голос:
    — Слава Україні!
    Голос був хлопчачим, трохи розв’язним. Я міг би й сказати «п’яним», якби не знав, що на Майдані з цим ділом суворо. Пам’ятаю, як до чоловіка, що сидів на парапеті підземного переходу з банкою пива, подійшли двоє: «Не пий, козльонком станеш!» — той налякався, що ледь банку не випустив. Це так, до слова.
     Юнак, що кричав, їхав десь у передніх вагонах. Кожного разу «Сла-ава Україні!» розносилося в гранітному просторові перонів і поширювалося в вагонах. Вічно втомлені жінки на м’яких сидіннях навпроти морщилися.
     На Майдані я гучно відповів би: «Героям слова!» — але зараз стало ніяково.

Остання барикада

     Добірка промовистих фото з Майдану, переважно про нічний штурм 11-го грудня.
     Знімки не мої й достатньо відомі, — зберігаю їх для самого себе. Щоб переглядати час від часу й сповнюватися життєвими силами й натхненням.

Ранок 11-го грудня

    На тротуарі Хрещатика перед барикадою з боку Європейської площі зупинилася «швидка». З передніх дверей прудко вискочив молодий лікар, відкрив розсувні дверцята й допоміг вибратися й стати на землю юнакові в червоній касці поверх шапки. Той морщився від болю й дуже шкутильгав. Його вигляд говорив за нього: він з Майдану, був побитий «Беркутом», потрапив у «швидку» й зараз повернувся назад.
     Юнак пошкутильгав до своєї барикади, як лікар його наздогнав, став щось говорити, потім узяв під руку й повів уперед.
     А довкруг кипіла робота.

Майдан під снігом: тривожне очікування

     Не знаю, що буде завтра, через тиждень, через рік, — можливо, Хрещатик знову стане фешенебельною центральною вулицею європейської (чи євроазійської) столиці з вічно заклопотаними й байдужими перехожими, які біжать туди-сюди по широких тротуарах у своїх справах. А на гранітних парапетах Майдану Незалежності (якщо збережеться ця назва, а не буде, приміром, "Площадь Вассоєдінєнія")  — а на парапетах милуватимуться одне одним парочки закоханих.
     А сьогодні я побачив  їх такими — під снігом, що падав і танув під ногами, в сірих постапокаліптичних тонах наметів, в молитвному хорі, що лунав з трибуни, й очах хлопчика, який вартував на барикаді прямо навпроти Головпоштампу, в очікуванні наближення "Беркуту".

Прощавай, Ленін!

     Коли потужна людська ріка 1 грудня омивала ріг бульвару Шевченка й Хрещатика, гранітний Ленін здіймався над нею, наче скеля над бурхливими водами. Й байдуже було кам’яному вождю, що кричать на нього: "Ідол!" й дружно "у-у-укають", він стояв тут роками й показував пальцем туди, куди треба, — й, здавалося, стоятиме вічно.
     Уже й такої держави, як Радянський Союз, давно вже нема, й ідейних комуністів майже не залишилося, — а брила незворушно здіймається над водою, й давньоруська струга під назвою "Україна" міцно прив’язана до неї мотузкою.
     Та зараз впала.
     Я стояв на тротуарі біля підземного переходу й дивився на порожній темно-вишневий циліндричний постамент, і до кінця ще не вірив, що це є насправді, — з неба падав легкий сніг, під ногами чавкала брудна снігова каша. Люди оминали мене, пропадали в темряві підземного переходу й виринали звідти на світло.

Громада

     Якось в юності повертався електричкою додому. В тамбурі кілька гопників грабували й били підпилого пасажира. Це продовжувалося хвилин десять, може, більше... — всі стиха перемовлялися між собою, позирали на прямокутні темні віконця висувних дверей, де тільки мелькотіли руки-ноги, й долинали крики про допомогу.
     Зрештою, якась жінка скочила на ноги, повернулася обличчям до вагону й вигукнула:
     — Тут є мужики?!

Український Майдан

     У метро, яким я їхав на Майдан, перемогла українська мова.
     Напівпорожній і зазвичай напівсонний, як для недільного ранку, вагон ураз сповнився блиском очей й щебетанням молоді.
     — На наступній виходите? — невимушено спитала дівчина в одного з трьох похмурих молодиків, які стояли біля дверей.
     Не знаю, хто вони й звідки, але саме так, як описують, виглядають «тітушки».
     — На «насту-упній», —  процідив один з молодиків чи то з викликом, чи з подивуванням, а, може, й зніяковіло. — Нєт, нє вихожу.
     Але посунувся трохи вбік, і юна зграйка випорхнула на перон станції «Університет», а за нею — ще з десяток-півтора пасажирів, у тому числі й я.