Прощавай, Ленін!

     Коли потужна людська ріка 1 грудня омивала ріг бульвару Шевченка й Хрещатика, гранітний Ленін здіймався над нею, наче скеля над бурхливими водами. Й байдуже було кам’яному вождю, що кричать на нього: "Ідол!" й дружно "у-у-укають", він стояв тут роками й показував пальцем туди, куди треба, — й, здавалося, стоятиме вічно.
     Уже й такої держави, як Радянський Союз, давно вже нема, й ідейних комуністів майже не залишилося, — а брила незворушно здіймається над водою, й давньоруська струга під назвою "Україна" міцно прив’язана до неї мотузкою.
     Та зараз впала.
     Я стояв на тротуарі біля підземного переходу й дивився на порожній темно-вишневий циліндричний постамент, і до кінця ще не вірив, що це є насправді, — з неба падав легкий сніг, під ногами чавкала брудна снігова каша. Люди оминали мене, пропадали в темряві підземного переходу й виринали звідти на світло.

     Чоловік у чорному пальто вийшов з під’їзду одного з будинків на початку бульвара Шевченка, звів очі й промовив:
     — А Лєнін гдє? Востаніє, что лі?
     Однак відповіді не отримав, та вона його, видно, й не дуже цікавила. Опустив очі й побіг до підземного переходу по своїх надзвичайно важливих справах.

     Постамент був геть розмальований й обклеєний гаслами, а вгорі його увінчували два прапори, які, здавалося, не зовсім пасували один до одного — червоно-чорний УПА й блакитний Євросоюзу. Та, гадаю, вони обидва не прийшлися б не до душі "вождю світового пролетаріату". Унизу на гранітному майданчику з парапетами, де раніше дітей приймали в піонери, веселився натовп: тинявся туди-сюди, фотографувався й стукотів молотками.
     — Куда смотрит милиция? — спитала поруч літня жінка.
     Міліція не дивилася нікуди, бо тут її не було й близько. Хоча, відверто кажучи, я сподівався побачити перекрите "місце злочину" з криміналістами, що прискіпливо збирають "речові докази", — камінці, — й знімають відбитки пальців :) .
     Та годі було стояти, поспішив і я до підземного переходу, щоб приєднатися до загальних веселощів біля постаменту.
     "Дєдушка Лєнін" не викликав у мене співчуття.
     І мене приймали в піонери, й комсомольцем був, в університеті навіть в комуністичний будзагін їздив на Сахалін, — пропустив крізь себе безліч фільмів, книг, статей, віршів, казок і тому подібне, де так чи інакше йшлося про Леніна. Були серед них розчулено-ідеалістичні, до ідіотизму, творипро "Ілліча", як поема "Ленин и печник", були про "справжнього" Леніна, як фільм "Шестое июля". Були викривальні "перебудовні" статті. Були про "доброго" й Леніна "злого" (винищував зайців на острівці під час повені, прям таки Дід Мазай навпаки). Була теорія "Леніна гриба". Ставлення до цієї особистості в мене змінювалося з часом. А зараз Володимир Ілліч Ленін мені байдужий. І я не вів би про нього мову, якби його образ не був би символом того, що тримає Україну в минулому.
     Чомусь "найсвітліша" й "найгуманніша" в історії людства ідея — побудувати світ на засадах рівності, справедливості й братства — на практиці виявилася в найвищій мірі жорстокою, брутальною й антигуманною.
     Й український народ це пізнав повною мірою.
     Й чомусь саме нинішня українська влада після всього того, що натерпівся від комуністів український народ, — так уперто й чіпко тримається за рудименти минулого, втіленням яких є пам’ятники Леніну практично в кожному населеному пункті Центральної й Східної України, які найбільше потерпіли від Голодоморів.
     Може тому, що нинішнім можновладцям — свідомо чи підсвідомо — імпонує принцип кастовості, який на практиці втілювався в радянському суспільстві. Тільки замість "комуністів" і "безпартійних" визначилися касти "воров", "лохов" і "терпил"?
      Тим часом я перейшов дорогу й стою перед поваленим Леніним, довкруг якого тиняється туди-сюди революційний люд, фотографується й відбиває на пам’ять гранітні шматочки.