Жевринка

     По Хрещатику періщив дощ. Широчезна з поворотом вулиця, в неділю дощенту заповнена людьми, зараз була порожньою. Здалося, краплі води, що невпинно падали з неба, начисто загасили й змили з асфальту запал вчорашнього дня.
     Оминаючи калюжі й парасольки поодиноких перехожих, дістався до Майдану Незалежності. Одразу ж натрапив на огорожу, яка по периметру оточувала частину площі з правого боку. За пошарпаними металевими секціями з інтервалом у кілька метрів бовваніли міліціонери в накидках від дощу й понуро дивилися на світ з-під темних мокрих капюшонів. Прям таки рейдери прихопили шматок землі. З куцою металевою ялинкою.

Лігво

    Наводив порядок у прибудові, де в мене робоче місце. Протер від пилу теки з рукописами. Перебрав книжки й поскладав їх по-новому в шафі. Паростки золотого вуса, що вже кілька місяців скніли в банках, пересадив у горщики й влаштував на підвіконні.
     Узявся розпалювати вогонь у печі. Горіхові гілки шипіли й ніяк не хотіли займалися. В хід пішли десятка з два аркушів рукописів з однієї з тек.
     Т-те!
     Я вам не Гоголь. У мене все, що треба, — на хард-диску.

Тритон у "горілому" болоті

     З дитинства пам’ятаю тритона в прозорій теплій воді на бурому тлі торфяного дна — чорного з червоними смужками й розкаряченими лапками. Грівся-вигрівався він на мілководді в лісовому болотці. А знаходилося воно в лісі, десь «за лісником», збоку від грунтової дороги. 
     Зараз, коли почали виїжджати на велосипедні прогулянки в ліс, виявили десь там аж три болотця. У якому саме вигрівався тритон — сказати важко. Напевне, в "Горілому", що якраз розташовувалося край дороги. Було воно густо поросле травою й очеретом. Води в ньому не побачив, а про тритона й мови нема.
     Колись, видно, трапилася там пожежа, — про це свідчать й обвуглені стволи дерев. Чи порятували тоді тритони, невідомо.
    Може, й вижили десь у трясовині, а, може, й ні.

В осінньому лісі

Грайлива Фанта

     Кожного разу, як навідуємося в ліс на велосипедах, ми проїжджаємо через поле, на якому пасуться коні. Старшу Фанту ми знаємо ще звідтоді, як була вона кобилкою, рудою й грайливою, як і напій, у честь якого її назвали. Зараз же вона матір, відповідальна за конячок, що пасуться неподалік. Але візьме-візьме й замотає грайливо головою, вітаючись з нами.
     Не завжди вдається зупинитися, щоб поспілкуватися з нею. Буває, як повертаємося додому вже в сутінках, чуємо з-від поля грайливе іржання, — то Фанта вітає нас.  

І ще раз про гриби

     Кажуть, у цьому році грибів, — як ніколи. На Прикарпатті й Волині центнерами збирають. І це, мовляв, до великої біди. Не знаю, не знаю... У минулому році начебто грибів було ще більше, а кінець світу 21 грудня так і не прийшов :). 
     Якби там не було, а погожої осінньої неділі хотілося з’їздити в ліс. Збирали гриби, знайшли проржавілого ножа, окуляри з темним склом, у яких я раптом став ясно бачити кору на віддалених соснах, — знайшли зайця, який ховався в моху від грибників і щодуху кинувся тікати, — знайшли також мотоцикл з коляскою. Щоправда, не чіпали. Ще повибігають грибники... — ну, гаразд. Думав, ще знайду  мобільник, шукав-шукав, та не знайшов. Та вже те добре, що свого не загубив.

Зміїв вал і гриби

     Перейнявся темою Змієвих валів.
     Навіть був з’їздив кілька разів на велосипеді за Макарів… — й узяв якось та й подумав: а чого це я шукаю так далеко, аж за двадцять кілометрів,  коли в мене тут під боком… у моєму ж лісі…
     Й наступного разу по гриби направилися туди.       
     Що можу сказати?
     З одного боку подивишся  — наче вал, з іншого — звичайний собі пагорб. Інколи й справді нагадував потужний, розлогий, напівзруйнований вал, як у Василькові, наприклад.