Курячий страх

    Жили-були у нас кури, і якось трапився серед них переполох: стали бігати по загону, бити крилами й ховатися по закутках. Я не міг зрозуміти причину паніки, поки не побачив високо в небі шуліку (іншим словом, не до ночі буде сказано, беркута) — парив собі в струменях повітря й не звертав на зашуганих курей щонайменшої уваги.
     Довкруг було брудно й сморідно. Збоку приткнувся дров’яний сарайчик, де втихомирилася колода, на якій рубали дрова й голови курям, — я стояв посеред загорожі з сокирою в руці, здіймаючись головою в небо, — й дивився на курей.

     Ну й що їм той шуліка? — думалося.
     Яку реальну шкоду він міг їм заподіяти? Курка за розмірами значно більша, тож навіть, як і нападе, лиш пір’я пощипає. Та й не нападе він зроду на дорослу курку, — може, вряди-годи курча поцупить. Хоч я не пригадував випадку, щоб шуліки (як, до речі, й дикі звірі — лисиці чи куниці) на курчат нападали. Для них реальним ворогом був домашній кіт.
     Хоча, по правді кажучи, кого й належало боятися курям — це людей. Це ми складали для них загрозу.
     Але нас вони не боялися, бо годували їх, — виходили посеред загону, гукали: «Ут-тю-тю!» — вони й бігли з усіх усюд. До речі, коли потрібна була якась курка на суп, теж брали пшона й ішли їх «годувати». А потім хапали першу, що потрапила під руку, — й, міцно взявши за ноги й звісивши донизу головою, — несли до колоди.
     У цей час, до речі, інші кури ґвалту не вчиняли. Та й сама курка не кричала й не сіпалася — лиш повертала головою туди-сюди, спостерігаючи — аж наче з цікавістю, — що буде далі.