Дочка все літо мене діймала: «Тату, коли вже прийде зима?» Чого її чекати, зиму, відповідав, — вона прийде, коли належить. Зараз літо, грайся собі, купайся. Влітку свої радощі, взимку будуть свої…
Літо тривало довго й навіть прихопило шматок осені. Але воно проминуло, — й настала осінь, — й одного ранку в листопаді раптом усе виявилося білим-біле від снігу.
Ось тобі й зима, Катюню.
Одна справа, писати патріотичні коменти в фейсбук, інша — прибивати прапор у себе над будинком.
Стара струхлявіла драбина рипить і хилиться з боку в бік, прапор видається заважким, шнур від шуруповерта плутається в руках. А тут ще треба якось виїмку в древку проколупати, щоб вставити туди шуруп…
Я розумію, що героїзм не дуже великий, та все ж таки.
Немов-би піднімаюся на сходинку вище в соціальній драбині й долучаю себе й свою сім’ю до вибраного прошарку суспільства, який заявляє про свою позицію й діє.
Слимаки на городі дістали.
Піднімеш будь-якиq овоч — під ним кілька слимаків. За басейном в тіні — слимаки. У кутку на битих цеглинах — слимаки. Чим вони там харчуються, хотів би знати?
Сидять собі тихенько в тіні, нікуди не повзуть, нікого не чіпають й начебто не проявляють ніяких ознак життя. Варто лиш трохи зачепити, порушити їх світ, — починають виповзати й повзуть у всіх напрямках, витягуючи тоненькі антенки щупалець й ворушачи ними туди-сюди.
Й куди вони й навіщо повзуть, навіщо витягують свої щупальці, яку-таку інформацію збирають? — прям заправські іншопланетяни.
Пізно ввечері, коли вже лягав спати, натрапив в інтернеті на «Звернення» Путіна до «ополченцев». Хоча на моніторі був лише текст, проникливий голос улюбленого росіянами президента немов-би витав довкруг: українські солдати — люди підневільні, вони не з власної волі прийшли на Донбас, тому він просить ополченців проявити добру волю й відпусти їх додому, до дружин, до дітей…
У липні-серпні їздили з дітьми на озеро в Ворзель.
Час був тривожним і непевнем, — на Донбасі розгорталася війна. Але літо минало, а діти так і не побували на морі, тож я наполіг на тому, щоби хоч на озеро поїздити. Ну й поїздили. Спершу разів з п’ять з дочкою, потім двічі з дружиною й дочкою, потім разів зо три з сином, ну й потім з дружиною, дочкою й сином, — одне слово, кому-кому, а мені відпустка трапилася. Прям таки курорт.
На початку липня натрапив на Ютубі на відео з величезною колоною української армії, що рухалася з Маріуполя на північний схід.
Знімали з автомобіля, який обганяв колону на шосе, — з сутінок виринали бетеери й беемпе, за ними якісь вантажівки, й знову беемпе, — на броні сиділи бійці в камуфляжі й майоріли на антенах українські прапори.
Їду на велосипеді стежкою в полі, й з-під переднього колеса вистрибують коники. Ціла хмара коників-стрибунців, — й чимдалі стежкою, вистрибують усе нові й нові. Кілька з них сіли на ногу, вчепилися за штанину й чіпко тримаються. Пасажири.
Раптом велетенські кри-крила змахують над стежкою, наче спрямовані вперед довгим-предовгим дзьобом, — то лелека, а подумалося, — птеродактиль.
