14 черв. 2012 р.

Недоладно-щирий голос надії


вболівальники     Після того, як закінчилася трансляція матчу, пішла довкругфутбольна бодяга на «Україні»: напружені й завмерлі впродовж кількох секунд ведучі враз зайшлися щирою й невимушеною (на «общєдапступном» язикє) радістю з приводу перемоги.
Щоб не псувати собі настрій, вимкнув телевізор і вийшов на вулицю.
     З-від селищного будинку культури долинали крики й дудіння труб, потім на мить усе стихло й гримнула співом «Ще не вмерла Україна». Горлали щосили, не в лад, високих нот не уникали. Старанно доспівали гімн, залунали оплески й знову зайшлися труби, вигуки, «речівки»… Потім долучилися автомобільні гудки. Й тривало це довго, до півдругої ночі точно…
     Справді, ще не вмерла Україна…

     Й справа не тільки в футболі, не лише в тому, що наша збірна перемогла шведів. Цей спонтанний, щирий вилив патріотизму, подумалося, так просто не розвіється, не розчинитися у в’язкій смолі одвічної української байдужості до свого майбутнього як національної спільноти.
     До цього я був оголосив Євро внутрішній бойкот.
     Я не затятий, але вболівальник, за своєї пам’яті не пропустив жодного чемпіонату світу та Європи з футболу, а на чемпіонат світу в Німеччині 2006-го, пам’ятного для української збірної, просто випав з нормального життя. За що мав претензії з боку дружини. Цього разу дружина була мною задоволена. Вечорами був з сім’єю, а не з екраном телевізора.
     Було подумалося, що абсолютна більшість тих, хто заповнює стотисячну чашу стадіону (візьму на себе сміливість це стверджувати) переконані, що справи проти лідерів опозиції висмоктані з пальця, що йдеться не про переслідування кримінальних злочинців, а про низьку помсту тих, хто дірвався до влади, — що президент та його оточення, що комфортно влаштувалися тут же, поруч, на «високій» трибуні, незаконно витягнули з цього Євро мільярди й, узагалі, використовують владу для власного збагачення, — що мова, на якій вони, тисячі вболівальників, спілкуються вдома, опинилася під загрозою зникнення, а народ, до якого вони належать, на межі нацональної катастрофи. Що третина, п’ята частина, десята тих, хто зібрався на стадіоні, здатна кричати не тільки «Го-о-ол!», але й: «Банду геть!» — так якого ж хріну не кричать?!
     Мовчать, звикли мовчати… не лізти на рожон, турбуватися за власний добробут… за сім’ю, за бізнес»… — така вже наша національна риса. «Моя хата скраю».
     Тому не було бажання вболівати за Україну.
     Й не було бажання перейматися завзяттям об’єднаної Європи, якій Тимошенко ледь було не зіпсувала футбольне свято…
     Коли почався матч, допомагав дружині готувати вечерю. Вмикнув телевізор, усе ж таки належало, — подія, як не як, — але тільки звів плечима, коли дружина спитала: «А чого не грає Мілевський?» — а хто його знає, чого не грає, може, взагалі не запросили в збірну… Поглядав одним оком на екран, але підмивало бажання сісти в крісло й далі читати роман Стівена Кінга. Та з другого тайму гра потроху стала втягувати в себе, й під кінець уже сидів на краєчку канапи, стиснувши руки, й не міг дочекатися, коли суддя дасть фінальний свисток… що означав би перемогу збірної…
     Й недоладно-щирий гімн з-від будинку культури став потроху сповнювати серце надією.

Немає коментарів:

Дописати коментар