Страшне село знаходилося з іншого боку лісу кілометрів за сім, чи навіть десять, — й дістатися до нього можна було розбитими лісовими дорогами, проминаючи болота й хащі. Скільки себе пам’ятаю, ніколи там не бував, хоча свого часу поїздити по області довелося чимало.
А зараз повертався додому з чергової велосипедної вилазки до Змієвих валів у Макарівському районі й вирішив зрізати шлях лісовою дорогою через Мар’янівку до Хмільної, яка розташована на асфальтівці, що й веде до Немішаєвого, в якому живу.
Мар’янівка виявилося не страшною, дуже тихою і зеленою, і невеличкою, — власне, одна вулиця.
Закінчувалася вона грунтівкою, й, видно, це й була та дорога, що позначена рисочкою на карті. Обабіч густо росла трава, здіймалися деревця, й трохи далі починався ліс. Я поволі крутив педалі велосипеда й види-видихував з себе враження від поїздки. Ділянка Змієвого валу біля села Фасівочка під Макаровим, яку я оглянув, навдивовиж гарно збереглася. Потужний вал висотою п’яти-семи метрів, чітко простежувався рів. Дослідник Змієвих валів А.С.Бугай колись зробив радіовуглецевий аналіз саме цієї ділянки, й отримав приголомшливий результат: 20 рік до нашої ери. Результати однозначно говорили про те, що в ті часи вже існувала праукраїнська держава, яка спромоглася захистити себе потужною системою укріплень.
Але я не виявив ні на валу, ні під валом жодної таблички, яка вказувала б на те, що це археологічна пам’ятка й охороняється державою. Під вал скидали сміття. Трохи далі він був переритий і на тому місці стояла якась халабуда. Поруч жіночка сапала картоплю. Я поговорив з нею. З’ясувалося, що вона й знати не знає, що вал — то якась історична цінність, думала, "ще з війни залишилося".
Й далі тягнувся нещасний Зміїв вал невеличкими горбиками по городах — нікому не потрібний і, взагалі, зайвий на цій землі.
Бензозаправка на Житомирській трасі — ото діло.
І я сам себе почав відчувати неадекватним, що займаюся тим, до чого нікому нема діла. Й жалкував, що народився на цій землі серед цього народу, який завжди був найчисельнішим у Європі, — й завжди бідкався на власну долю.
...Я йшов далі грунтівкою до лісу, довкруг було тихо й зелено, спроквола шуміли дерева, — й відчував, що мимоволі врівноважую себе. Невзовзі мене оточив березовий ліс. Я йшов туди, куди вів Господь Бог. Й пильно стежив за дорогою, а то зіб’єшся — в Немішаєві опинишся!
Немає коментарів:
Дописати коментар