Трохи життєвої філософії про квіти, мурашок та комарів

     Калюжі на дорозі просихають,  лісові озерця талого снігу подібно до Аральського моря поволі пропадають з поверхні цієї планети, — але нічого не зникає просто так, правда?.. Надлишок вологи став причиною того, що все довкруг зазеленіло, а ще в озерцях і болотцях виплодилася величезна кількість комарів. З’являються все нові й нові комарині армади, й щоб вижити в цьому жорсткому світі, комарам треба були нахабними й сміливими. Конкуренція серед комариної братії дуже велика, тому маленькі кровопивці відчайдушно кидаються на все теплокровне, що з’являється в їх полі зору. Й нам, у яких кров аж ніяк не холодна, доводиться постійно відмахуватися від них і ляскати на оголених руках, позбавляючи короткого й болюче-спраглого — недолугого? — життя.
     Але чи нам судити про цінність того чи іншого життя?

     Життя комара, який з’явився в цьому світі серед стебел трави біля лісового болотця, щоби через кілька днів згинути, в кращому разі напившись чиєїсь крові й продовживши ланцюг життя, — чи життя людини, яка з’явилася в цьому світі серед білих стін пологового будинку на поверхні цієї планети в безмежному Космосі, серед міріадів інших планет, — щоби через якийсь час згинути, в кращому разі без відчуття того — за словами Островського, — що "мучительно больно за бесцельно прожитые годы".
     Дорога, як і раніше, перегоржена стволами дерев, які впали взимку, — й ніхто сюди й не думає й не зможе заїхати, — й не відає того, що все довкруг тут зазеленіло й повсюди з’явилися різнобарвні маленькі квіточки, — й милується ними що тільки Господь Бог.
     Але хіба цього мало?
     Я от, наприклад, пишу в цей блог і знаю, що його читати — ніхто й не читатиме, — тож для кого я страюся? Для Господа Бога.
     (Ну, може, ще Яша з Гошою який-не-який тиць з пі-ером накинуть :).)
     А ще під деревом прокинувся мурашник і прям таки зашурхотів безліччю  маленьких ніжок. Мурашки самовіддано й самодостатньо бігають, тягнуть сухі стебельця, вбитих комашок і заслаблих сородичів, що ледь пручаються, в свій дім, перетинають туди-сюди своїми стежками ліс, — й знати не знають, й того знати не бажають, що я стою, зігнувшись й упершись долонями в коліна, — й пильно вдивляюся в них згори.  
     Я для них — іншопланетянин.
     Можу спостерігати за мурашником в цілому чи за якимись окремими мурашками, й намагатися зрозуміти логіку їх метушіння туди-сюди. Можу взяти молоду гілочку, обчистити від кори й покласти вгорі на мурашник. Почекати трохи, поки мурашки її обліплять, потім скинути їх, донести до рота й покуштувати. Кисленьке. Мурашина кислота. Люди використовують її з лікувальною метою чи для приготування страв.
     А можу взяти палицю, вткнути її в мурашник і роз-вору-шити його! Можу, якщо захочу, його знищити!.. Так і не зрозумівши, навіщо вони бігають туди-сюди... метушаться... — але я, звичайно, цього не робитиму. Я люблю природу й поважаю право кожної живої істоти таки так, як вона живе.
    Гей-но, чуєте мене, шановні браття по розуму?
    Хоча, відверто кажучи, хтось до мене ломаку в мурашник таки вткнув. Й здіймається тепер, як німе нагадування про недоумкуватість чужого й вищого розуму.