Мене майже ніхто не читає... — а я, в принципі, й радий. Коли починають читати, підхоплююся писати, — й байдуже, є про що, чи ні, хочеться, чи ні. Чи, може, хочеться чогось іншого. Наприклад, поспати. Від цих довбаних нікотинових жвачок — в голові мутно й хочеться спати. Це так, до речі. Коли ж повертаюся до цигарок, — за кілька днів починає пекти в грудях й нема чим дихати. Сподіваюся, серед інших мене не читає й дружина. Бо для неї я кинув курити (позбувся нікотинової залежності) ще весною. На жаль, не позбувся.
Перемога, — що це? Для того, щоб перемогти, замало перемогти в битві. Й замало навіть перемогти у війні. Перемога — це не результат тактики й стратегії. Перемога дарується Богом. Це як ламати товсту гілку. Гілка не відламується сантиметр за сантиметром. Л-ламаєш її, ламаєш, й наче смислу вже нема ламати, вона лише тріщить і боляче віддає в руку, тр-р-ріщить, й раптом, — раз! — і переламалася. Це і є перемога.
Встановив на смартфон програму Reduce Photo Size. Єдина її фунція — зменшення розміру знімків. Навіщо вона мені? Для того, щоб у випадку чого зробити актуальний знімок, написати пару рядків тексту й без проблем опублікувати в мережі. Ця прога корисна, наприклад, під час революції. Пам’ятаю, як вранці 1 грудня я стояв серед тисяч людей на розі Володимирської й Тараса Шевченка, — в обличчя поштовхами бив свіжий, не зимовий чи осінній, а весняний вітер, — я стояв і пересилав… пересилав кілька метрів фото в Фейсбук на хріновому лайфівському інтернеті… — так і не переслав. А було б кіло 300 — відіслав би без проблем.
Вимкнули світло — не о дванадцятій, як зазвичай, а раніше — десь об одинадцятій. Я вийшов на вулицю, дивлюся — серед білого дня горить ліхтар. Ні, я все розумію й згоден потерпіти. Війна на Донбасі, енергетична залежність від Росії, економічні реформи… тири-пири… — але чомусь усе знову вирішується за рахунок людей. Замість того, щоб подумати про елементарну економію й побороти недбальство. Про тіньові схеми й надприбутки олігархів, у тому числі й тих, хто привів до війни, — вже й промовчу. P.S. У давньому Римі фінансові проблеми республіки вирішувалися простіше. Проскрипціями. Брали заможних патриціїв за барки, чи то за тогу з пурпуровою смужечкою, й суворо запитували: з ким ти був у часи диктатури Марія чи, навпаки, Сули? Кого підтримував?.. Й голову — на форум, рабів — на волю, гроші — в казну.
Пройшла інформація, що машини з українськими бійцями заходять чи виходять з Донецького аеропорту через блок-пости терористів. Там їх шманають й перевіряють на предмет того, щоб провозили з собою не більше одного рожка патронів. Як видно на фото, Моторола обшукує "кіборгів" особисто. Отака херня, малята.
Я так бачу, що можна писати й у темряві. Клавіші на висувній клавіатурі телефону підсвічуються, розрізнити букви можна. Тільки не можна зупинятися. Бо як задумаєшся на хвильку, одразу ж усе на фіг гасне й доводиться навмання тикати пальцем у темряву. Потрапляєш на абзац, на англійську розкладку чи, того гірше, на «деліт». Але нічого. Головне, що текст можна без зайвих клопотів переслати на свій блог — опублікувати чи просто зберегти. А це справді зручно. Поруч дружина й діти лежать на канапі й дивляться з ноутбука фільм. Мабуть, варто приєднатися до них. Нема світла.
Та зрозумійте ж нарешті — не було ніякої «зустрічі», ніяких «переговорів», ніякого «братання». Бійців повезли на ротацію в АП через сепарский блок-пост. Чому саме такою дорогою? Були домовленості армійського начальства (ген. Пушняков) з терами під «слово русского офицера» й під контролем ОБСЄ. На виконання «мирного плану». Й, напевне, Купола попередили, щоб поводився тихо. А як же інакше?
.jpg)
