У тезах уже продумав замітку: "Як я кинув курити". За власною методом. Але спершу треба кинути, а потім уже методом ділитися...
Такі справи.
Я так же курити кидаю, як і нинішня українська опозиція з владою бореться. Розмови, плани, компроміси й перетирання. А коли діло доходить до кількох цигарок на день і треба робити наступний крок — повністю відмовлятися від куріння, — йде відкат назад. Перетирання й пошук компромісів. Точно так же, як після парламентських виборів, коли опозиції треба було жорстко відстоювати результати в "проблемних" округах, — не входити до парламенту, вивести людей на вулицю, — Яценюк почав з Шаповалом перетирати. Зрозуміло, не входити до парламенту — крок нелегкий. У вибори гроші вкладені. Усі втомилися. Так. Але крок був необхідний. Інакше люди зневіряться й не будуть більше всерйоз опозицію сприймати. Тоді вивести людей на вулицю, наприклад, на акцію "Вставай, Україно!" буде о-ой, як важко...
Про що я був? Про те, що курити треба кидати. Здоров’я нема ніякого.
Зайшов у хвіртку, дивлюся: по двору бігає шпак.
Швидше, шпаченя.
Жовтороте, якесь сіре, пір’я не блищить і не переливається, як у дорослих шпаків. Годоване таке шпаченя й зовсім не зашугане. В заростях папоротника й барвінка не ховалося. Бігало по двору, махало крильцями, намагалося злетіти. Спіймати його виявилося не дуже важко.
Знайшли йому кілька черв’яків, поклали біля клюва.
Не взяло.
Відпустили на город, нехай стрибає далі, вчиться літати. Подбали тільки, щоби чорний кіт Марся й інші коти тут не вешталися. Може, й виживе.
На пагорбах, під якими, як сподіваюся, сховане прадавнє місто, все заросло папороттю й конваліями.
Стою перед піщаною ямою на його вершині, обкладеною якимись вітхими колодами, — й думаю, що воно й навіщо. Чи це лісник будував годівницю для кабанів, чи взвод солдатів-першоліток на чолі з недолугим лейтенантом-дворічником намагалися окопатися від невідомо якого ворога, чи, може, це "чорні" археологи хотіли розкопати праслов’янське городище...
Кожен з нашої сім’ї шукає в лісі щось своє. Дружина — ракурси для фото, я — стародавні артефакти, дочка — крокодилів у лісових калюжах, а сина ж цікавлять речі технологічні — зав’язлий по вуха в весняній калюжі джип та купа радіоелектронного сміття в одній із піщаних ям.
Слово "Мар’янівка" звучить для мене таємниче й трохи загрозливо. Коли в дитинстві їздили по ягоди в ліс, мама казала: "Не заходь далеко, бо в Мар’янівці опинишся!".
Страшне село знаходилося з іншого боку лісу кілометрів за сім, чи навіть десять, — й дістатися до нього можна було розбитими лісовими дорогами, проминаючи болота й хащі. Скільки себе пам’ятаю, ніколи там не бував, хоча свого часу поїздити по області довелося чимало.
А зараз повертався додому з чергової велосипедної вилазки до Змієвих валів у Макарівському районі й вирішив зрізати шлях лісовою дорогою через Мар’янівку до Хмільної, яка розташована на асфальтівці, що й веде до Немішаєвого, в якому живу.
Мар’янівка виявилося не страшною, дуже тихою і зеленою, і невеличкою, — власне, одна вулиця.
Хазяйнував на городі, раптом бачу, щось до болю знайоме... смугастеньке на землі...
— Годувальник! — мимоволі вигукнув я.
Так, виповз колорадський розвідник, першопроходець, — прудко перебирає ніжками по землі, вишукує, чим би його перекусити.
Може й знайде яку картоплину, — валяються на городі залишки минулорічного урожаю, що зараз вдосталь понавикопував з землі (я-як я восени збирав картоплю?) — то й перекусить по-маленькому. Апетит за зиму, видно, нагуляв...
Рука не піднялася його зачавити.
Калюжі на дорозі просихають, лісові озерця талого снігу подібно до Аральського моря поволі пропадають з поверхні цієї планети, — але нічого не зникає просто так, правда?.. Надлишок вологи став причиною того, що все довкруг зазеленіло, а ще в озерцях і болотцях виплодилася величезна кількість комарів. З’являються все нові й нові комарині армади, й щоб вижити в цьому жорсткому світі, комарам треба були нахабними й сміливими. Конкуренція серед комариної братії дуже велика, тому маленькі кровопивці відчайдушно кидаються на все теплокровне, що з’являється в їх полі зору. Й нам, у яких кров аж ніяк не холодна, доводиться постійно відмахуватися від них і ляскати на оголених руках, позбавляючи короткого й болюче-спраглого — недолугого? — життя.
Але чи нам судити про цінність того чи іншого життя?
Вважається, що динозаври вимерли багато мільйонів років назад. Насправді ж вони збереглися до наших днів, цілком нормально живуть собі на цій планеті, шмигають під ногами й колесами велосипедів.
Після довгої зими вилазять на сонечко біля своїх нірок, їдять потихеньку жучків-павучків, живуть собі спокійно, поки не потраплять на очі дітям, які бігають за ними, ловлять і розглядають.
Але діти не злі — відпускають на волю.
