Грайлива Фанта

     Кожного разу, як навідуємося в ліс на велосипедах, ми проїжджаємо через поле, на якому пасуться коні. Старшу Фанту ми знаємо ще звідтоді, як була вона кобилкою, рудою й грайливою, як і напій, у честь якого її назвали. Зараз же вона матір, відповідальна за конячок, що пасуться неподалік. Але візьме-візьме й замотає грайливо головою, вітаючись з нами.
     Не завжди вдається зупинитися, щоб поспілкуватися з нею. Буває, як повертаємося додому вже в сутінках, чуємо з-від поля грайливе іржання, — то Фанта вітає нас.  

І ще раз про гриби

     Кажуть, у цьому році грибів, — як ніколи. На Прикарпатті й Волині центнерами збирають. І це, мовляв, до великої біди. Не знаю, не знаю... У минулому році начебто грибів було ще більше, а кінець світу 21 грудня так і не прийшов :). 
     Якби там не було, а погожої осінньої неділі хотілося з’їздити в ліс. Збирали гриби, знайшли проржавілого ножа, окуляри з темним склом, у яких я раптом став ясно бачити кору на віддалених соснах, — знайшли зайця, який ховався в моху від грибників і щодуху кинувся тікати, — знайшли також мотоцикл з коляскою. Щоправда, не чіпали. Ще повибігають грибники... — ну, гаразд. Думав, ще знайду  мобільник, шукав-шукав, та не знайшов. Та вже те добре, що свого не загубив.

Зміїв вал і гриби

     Перейнявся темою Змієвих валів.
     Навіть був з’їздив кілька разів на велосипеді за Макарів… — й узяв якось та й подумав: а чого це я шукаю так далеко, аж за двадцять кілометрів,  коли в мене тут під боком… у моєму ж лісі…
     Й наступного разу по гриби направилися туди.       
     Що можу сказати?
     З одного боку подивишся  — наче вал, з іншого — звичайний собі пагорб. Інколи й справді нагадував потужний, розлогий, напівзруйнований вал, як у Василькові, наприклад.

Про Андріївський узвіз і дитячі пелюстки

     Колись, років десять тому, їздили ми з дружиною в пологовий будинок здаватися. Валіза з дитячою одежею, пелюшками-сорочечками, прозора тека з документами, вагітні жінки на лавці в ряд... — одне слово, сказали нам, що рано приїхали. Ще треба почекати тиждень-другий.
     Вийшли з дверей, в руках важкі валізи, — й що далі? Дружина сама залишатися не захотіла. Відвезли речі на квартиру до бабусі, а самі через весь Київ направилися на Андріївський узвіз, де я продавав картини знайомих художників.
     На алейці на дніпрових схилах було страшенно зелено й душно. Дружина приткнулася на стільчику під картинами. Збиралася гроза.
     Я ходив туди-сюди по алейці, виглядав покупців... озирався на дружину... — й майбутнє видавалося оповите туманом.

Перші гриби

     Ну, вони не зовсім перші.
     Знаємо ми одне потаємне місце — на занедбаній лісовій дорозі, — де білі гриби ростуть і влітку. Колись натрапили на нього, коли прогулювалися з сином на велосипедах.
     Там тихо й затхло, й восени там справжнє грибне царство, — здебільшого, поганок і мухоморів. Але влітку, коли в інших місцях нема й натяку на гриби, з-під опалого листя під дубами, а то й прямо на дорозі там витикуються білі грибочки. Й нинішнього літа якось заїхали туди й знайшли їх більше десятка.
     Проте дружина й діти не дуже люблять те місце, та й не так просто туди дістатися.
     По старій дорозі й раніше мало хто їздив, а зараз там узагалі "загублений світ". Минулої зими нападало чимало снігу, повалилися дерева й дорога виявилася перегородженою з двох боків. Туди можна дістатися ще й з іншого боку, з-від болотисної полянки, де водяться злі-презлі комари. Атакують цілими хмарами, відчайдушно впиваються в руки й шию, й за полянкою ще женуться за тобою метрів сто, — після таких битв ніяких уже грибів не захочеться...

Допитливий богомол

      Звідки богомол прилетів — невідомо, а зараз сидів на стежці й великими розкосими очима прибульця вивчав довколишній світ.
     Обабіч в полі здіймалася вижохла під жорстким сонцем трава, довкруг стрекотали й стрибали туди-сюди безтурботні коники, й прискіпливі бабки підітали й завмирали в повітрі, швидко-швидко змахуючи невидимими крильцями, й невпинні мурахи один за одним перебігали через стежку й начебто не звертали на богомола увагу, але зна-али, гарно знали, що він поруч.
     Однак крім пильних очей мав він ще й сильні й блискавично-швидкі лапи, — тож міг постояти за себе. Були про це в курсі й довкружні комахи, тому воліли за краще не наближатися надто близько.
     Хоча справжньою загрозою для богомола були не комахи й навіть не ящірки, а колеса велосипедів, що несподівано й фатально могли з’явитися на стежці.
     Ми помітили його вчасно й встигли загальмувати.

Про Агату Крісті

     Колись я був зробив велику життєву помилку — подивився серіал про Пуаро.
     А зараз захотілося трохи відволіктися й почитати якісний детектив. Перебрав кілька авторів і, зрештою, зупинився на кращому, що є в жанрі класичного детективу, — Агаті Крісті. Скачав з Флібусти й перекинув собі на читалку десяток-другий романів, відкрив роман про Пуаро, взявся читати й спіймав себе на думці: а я знаю, хто вбивця. Отой от, на кого всі думають, а він має алібі й відмазується, зрештою, виявиться вбивцею. Його Пуаро вивів на чисту воду. Читати далі книгу бажання вже не було. Узяв інший роман... — так ти ж, золотко, сама все й організувала й мізки зараз пудриш!..     
     Яка підлість!
     Уже й не пам’ятаю тих серій, що там конкретно й до чого, але суть вкарбувалася чітко. Хто вбивця. Майже сорок чудових книг про Пуаро — коту під хвіст. Уся надія на склероз. З часом, можливо, він у мене прогресуватиме, — тоді нормально й прочитаю романи... Хоча є підозра, що забуду все на світі, а хто вбивця — пам’ятатиму.