Раніше вона медведок ніколи не бачила.
А тут, справді, вилазить з-під землі щось таке величезне — з вусами й широкою напівовальною головою, захищеною панцирем, з чіпкими лапками й якимось роздвоєним жалом на хвості, — прудко вихиляється з боку в бік, як монстр з фантастичних фільмів, й не знаєш, що від нього можна чекати — чи то за пальця вкусить, то ще якесь зло вчинить.
А син, Сашко, дрібну живність не боїться — ні жуків, ні павуків, ні жаб. Йому, навпаки, цікаво. Він тоді медведку спіймав і ще довго з нею грався. Склав з лего-констуктора лабіринт, щоб вона по ньому бігала. Навіть будинок, пам’ятаю, для неї спорудив, — й нещасна медведка ще кілька днів у ньому сиділа, поки не здохла.
Каюся, медведку треба було або вбити, як шкідника, або відпустити, як цікаву комаху, — але не гратися з живими створіннями й не зневажати природу.
І зараз Сашко, коли збирав колорадських жуків, знову спіймав медведку.
Однак цього разу вже не «гралися». Посадили її в пластикову баночку, куди насипали землі й поклали шматок топінамбура, — й дочекалися дружину, щоб сфотографувати.
Дружина знову налякалася, але знімків наклацала.
Потім на велосипедах ми з дітьми відвезли її в поле й відпустили. Ну, шкідник, так, — але хто з нас не шкідник для цієї планети?
...Я краще вужа знов до рук візьму аніж колись пальцями цього жахіття торкнуся!
ВідповістиВидалити