Чорно-біла киця біля ялинки

     У нас тут прайд чорно-білих котів, тож питання — ким бути малій на новорічному святі, вирішилося само собою. Чорно-білою кицею.
     Киці було затишно на святі серед лисичок, білочок і бетменів, — але вдома вчинила серед прайду переполох.
     Коти аж ніяк не схотіли признавати її за свою, навпаки навіть — за велетенське чужорідне чорно-біле чудовисько, яке вломилося в їх теплий і затишний світ, щоб витіснити їх звідти й прогнати на холод і дощ.
     Але потім, нічого, розібралися — це ж молодша хазяйка — приставуча, але своя.

Подруга з-за кордону

       До дружини приїжджала подруга, яка вийшла заміж у Канаду. Летіла з пересадкою в Амстердамі. Дружина хвилювалася, що могли бути ускладнення через теракти в Парижі.
       Але нічого такого вона й не помітила. Патрулів якихось з собаками… — в аеропорту, розповідала, повсюди негри з арабами, як завжди. На тиждень-другий заїхала у Францію до знайомих-родичів чоловіка. Бідкалася, що відтоптала ноги в Луврі. Привезла справжньої діжонської гірчиці.
       На нас дивилася очима великими й трохи дикуватими.

Час мухоморів

     Проминули дощі й ліс заполонили мухомори. Куди не ткнись — повсюди червоні в крапинку кружальця шапинок, більші й менші.
     Деякі з мухоморів лежать на землі з вивернутою шиєю, виставивши догори вже байдужі помертвіло-бліді пластинки. Напевне, якийсь грибник, одчаївшись знайти білого гриба чи бодай польського, копав ногами беззахисні червонуваті тільця зі спідничками на тоненьких ніжках.
     Та не такі вже мухомори й беззахисні. На зміну полеглим стають десятки повносилих молодих грибів. Чіпко тримаються мухомори за свою землю, й глибоко їм байдуже, вважають люди їх гарними грибами, чи якими.

Лісовий цуцик

    У перерві між дощами ризикнули навідатися до лісу.
     О-обминаючи калюжі й дол-ла… й дол-л-лаючи багнюку на дорозі, дісталися на велосипедах до розвилки доріг, одна з яких вела до лісника.
     Там на нас чекав цуцик.
     Гарненький дворовий песик, невизначено-тер’єрної породи. Досить крупний, годований. Як тільки ми наблизилися, замахав хвостом, став радісно стрибати, наче перед господарями, й зазирати ув вічі.
     Ми вже не вперше зустрічаємо тут собак. Зграя страшенно доброзичливих собацюр загрозливих розмірів і вигляду, які жили, видно, при лісникові, промишляла тим, що зустрічала й проводжала грибників й інших охочих подихати свіжим лісовим повітрям. Напевне, собаки якось були виявили, що люди стають дуже чуйними й погідливими, якщо перестріти їх в глухому місці, — й останнього бутерброда не пошкодують!

Осінній ліс

     Видався останній, можливо, в цю осінь теплий і сонячний день.
     Далі вже за прогнозом - похмуре небо, понурі прохолодні дощі й знервована й брудна війна (чи не війна?) й політичні чвари.

Зміїв вал і енелодром

     Простежував на Google Earth Зміїв вал, що тягнеться через ліс від околиці села Плесецьке до річки Ірпінь. Супутникова зйомка проводилася, видно, взимку й ліс був посічений вирубками, тому вирізнявся вал дуже добре, його можна було вирізнити навіть у густому лісі аж до села Перевіз. Я рухався курсором по валу, відтак наче по інерції через село… річку Ірпінь… — потрапив на енелодром.
    Якийсь час водив туди-сюди курсором по монітору, потім звівся на ноги й пішов на вулицю перекури… — походити туди-сюди й пожувати нікотинову жвачку.
     От тобі й на.

Вуж Панкратович

     Вийшов надвечір на вулицю, дивлюся — на доріжці змія. Ну, не так, щоб змія — вуж. Маленький вужик.
     Однак манери мав характерно зміїні — складувався в кільця, загрозливо здіймав голову й різко кидався вбік. Повзав перед нами, вихиляюючись кільцями, — точно, як грімуча змія біля якогось ранчо в Арізоні. Показував, що по духу й по крові він — змія, а не якийсь там «вужик», якого можна покласти в кишеню й дівчат лякати.
     Один з його, напевне, предків — вуж Панкрат — кілька років тому ледь не довів мене до інфаркту. Я прибирав у кімнаті, відсунув диван, щоб підмести, без задньої думки припідняв килим, — дивлюся, під трубою сіре веретенце. Ну, думаю, котик накакав. Я за віника, а воно голівку підняло та як засичить на мене... Згадаю — мороз по шкірі. Якось тоді його (переважно дружина, я позаду тримався) зловили в банку, віднесли на вулицю й залишили в малині... А через кілька днів знову побачив його в траві на городі. Граційно заповз на валун, голову підняв й засичав на мене. Я тобі, мовляв, покажу «котячі какашки»!

Клінічна смерть динозавра

     З літа втримувалася тепла й суха погода, — й настала неділя й ми поїхали на велосипедах в ліс. Навідалися до свого місця під пагорбами — з огнищем й посірілим від дощів і спеки дощатим столом.
     Дружина розклала на столі свою бісерну роботу, а ми з дітьми гралися в динозавра.
     Це я знайшов був серед завалів дисків, які колись старанно записувалися, а зараз припадали пилом у ящику, «Прогулянки з динозаврами». На диску були й інші фільми, зокрема, про первісних людей, — й між епохами, розділеними мільйонами років, часу минало на кілька хвилин титрів.
     Й дітям видавалося цілком природнім, що на динозаврів можна полювати з луком і стрілами. Й що вони помирають, коли падає комета, але трохи не всерйоз — за мільйон-другий років життя на планеті поновлюється.

Прадавні пагорби

     Колись був попросив дружину сфоткати цей пагорб і сказав, що якби археологи взялися тут копати, щось би відкопали.
     Трохи видовжений горб на південно-східній околиці Немішаєвого, який перетинає асфальтова дорога й один із схилів якого припадає на територію Інституту картопляного господарства. Найвища точка знаходиться в полі метрів за сто п’ятдесят. Південніше метрів за двісті знаходиться ще одна вершина, трохи нижча. На топографічній карті-кілометрівці точка позначена, як висота 178.8.

Пізнього-пізнього вечора

      Як виходиш увечері надвір, потрапляєш у таємничий світ, у якому водяться сови, чорні коти й іншопланетяни.
     Важкі темні кри-кри-ила на темно-синьому тлі неба — між темними кронами горіха й яблунь, — здається, відчуваєш обличчям прохолодні поштовхи  повітря — й пронизливий писк з-від крон згори й збоку. Високі різкі звуки з пониженням на звершенні: «і-і-у» — тривожні й невпинні. Та нема чого завмирати в очікуванні біди, то домові сови шукають собі пару.

Ромашки в полі

        Висока трава на волошковому полі хилиться туди-сюди в поштовхах вітру, — й на тлі блакитного неба вирізняється пагорб, який (й не сумніваюся в тому) залишився від стародавнього кургану.
     Проминули «зелені свята»...

Пікнік на узбіччі

     Після Великодня завітали на наше місце під горбами в лісі. Як було з усього видно, на свята там погуляли.
     Охололе темне огнище було понавтикане кількома десятками недопалків, причому, лише двох марок — ядуче-червоними фільтрами «Прилук» і тоненькими білого «Кемела». Під столиком валялася порожня пляшка з-під десертного вина. Поодинокі кущики квітки сон, які ми виявили на горбах минулого разу, були вирізані. Й територія в радіусі кількох метрів була всіяна великими блискучими кружальцями конфетті. За десяток же метрів під деревом валялася розірвана упаковка з-під презервативів.
     Одне слово, зрозуміло.

Струмок у лісі ранньої весни

 


     Дзюркотить вода й пахне прілим листям, — й доносяться час від часу пронизливі крики чорного дятла, — струмок живе своїм життя, широкими меандрами поволі долає низину в лісі — що влітку, що взимку, що ранньої весни, — поволі пробуджує траву,  вужів і жаб, — й глибоко йому до того байдуже, чи бачать люди, як він тече й чим живе, чи ні.

По-справжньому весняний день

     Минулими днями в Твіттері трапилися кілька повідомлень на кшалт того, що знайомій знайомої знайомі тери похвалялися, що 9 березня почнуть наступ на Донбасі. 
     Я звик уже довіряти такій інформації, а не повідомленням генштабу чи еренбео, тим більше, що 9 Березня — день народження Тараса Шевченка, майже офіційне українське свято, а на українські свята рашня зазвичай переходить у наступ.
     У новинах — повідомлення про відведення української артилерії й  про концентрацію артилерії й російських військ.
     А ми поїхали в ліс.
     Було тепло й ясно, може, трохи вітряно, — перший по-справжньому весняний день у цьому році.

Переможений Путін

     Кидаю курити й продовжую в будинку ремонт.
     Вірніше, кинув курити ще раніше, — зараз кидаю жувати нікотинові жвачки, за допомогою яких і кинув курити. Кинути жувати жвачки, напевне, ще важче, ніж кинути курити — залежність тривка й липуча, як і сама жвачка, зараза, — через три-чотири години бере за горло й вимагає чер-чер-чергову пайку. Від жувачок в голові муторно, думки не в’яжуться й нічого не пишеться.
     Тож вирішив поки що викласти підлогу осб-плитами. Цю роботу слід було зробити ще три-чотири роки тому, коли поштукатурив у вітальні стелю-стіни й поклеїв шпалери. Тоді ж прикупив і плити. Однак з підлогою не склалося й плити втихомирилися в кладовці, як тільки не потрухлявіли — невідомо.
     — Путін переміг!
     Це діти поруч граються.

Снігова гірка на городі

     Життя прискорюється. Зими змінюються зимами, — була сніжна зима, коли валилися дерева й сніг лежав до початку квітня. Перед тим була зима морозна, коли за двадцять трималося впродовж кількох тижнів й п’ятнадцять сприймалися як відлига. Була «революційна» позаминула зима, коли спершу ледь-ледь припорошило снігом, а потім понуро чорніли й танули снігові барикади, й побоїща 18-20 лютого виглядали аж наче весною…
     А минула зима, «воєнна», видалася в цілому теплою, й слава Богу. У лютому якось вдарив мороз і випав сніг, — й захотілося втримати, що мали. На городі спорудив снігову гірку й кілька днів поливав водою.
     Разів три-чотири діти каталися з неї, — вхопили від зими трохи й свого.

Зимово-лісовий сюр

     Ліс нависав над полем стіною дерев, наче скріпленою розлогими гілками, сніговими заметами й чагарником. Колія дороги стрімко перетинала поле й мала би легко пронизати ліс, проте останній момент вивертала вбік… і ще вивертала… — й стрімко неслася по-над лісом траекторією планети на межі впливу потужного гравітаційного поля. 
     Та якщо перебороти себе й пробратися через повалені дерева… продертися крізь чагарник, — то враз опиняєшся в середовищі спокійному й погідливому.

Рефлексія на мирні ініціативи Порошенка

     Главі АП Ложкіну треба замовити Михайлу Поплавському пісню про «мирний план Президента Порошенка». Виконувати на мотив «Юного орла» з кордебалетом блядей і спостерігачів ОБСЄ. В якості супроводу запросити «Дважды Краснознамённый Академический ансамбль песни и пляски Российской Армии им. А. В. Александрова», але розташувати його не на сцені, а за кулісами, тому що російських військ на території України, як відомо, нема. В темній оркестровій ямі — генштабісти, але якої армії, російської чи української, незрозуміло, тому що яма, повторю, темна. За роялем — генерал Пушняков.

Деякі міркування з приводу теракту в Парижі

      Спочатку французи умиляються Леоном-кіллером, потім вони шоковані вбивствами в редакції сатиричного журналу, — то нехай уже визначаться, як вони ставляться до вбивств.
     Що?.. 
     Одна справа — вбивство в кіно, інша — в житті?..
     То нехай знімуть кінокомедію, а вони, французи це вміють, — про розстріл карикатуристів. 
     Ну, що не так?..
     Над такими речами не жартують?
     Важко зрозуміти західний світ з його цінностями. То можна жартувати на будь яку тему, то не можна.

Перед телевізором на Новий рік

     Новий рік проминув спокійно й тихо, якщо не брати до уваги психологічну боротьбу з бабусею за пульт телевізора. На вулиці не було звичної канонади салютів і феєрверків. Напевне, чим гучнішим видався минулий рік, тим тихіше святкування наступного.
     Таке враження, що люди втомилися від стрілянини, нехай-би в новинах.
     У фейсбуківсько-твіттерянському середовищі головна тема — новорічний ефір на Інтері з кобзонами й такими іншими газмановими. Я й не знаю, про що річ, я Інтер ігнорую. В принципі, здогадувався, що буде щось подібне, тому від самого початку взяв пульт телевізору під свій контроль, про що вже була мова.