29 груд. 2013 р.

Гриби під Новий рік

     Перед самим Новим роком видалися несподівано весняні дні. Яскраве сонце на ясно-блакитному небі, плюсова температура. Захотілося з’їздити в ліс.
     Щось я розкурився в останній час, розкашлявся. Майдан у душі застоявся, як повітря в проточених нікотином легенях. Захотілося вдихнути чистого повітря на повні груди й подивитися на горби, увінчені соснами, — й спрямованими в чисте небо, — в лісі, який у давнину захищали з півдня чотири лінії Змієвих валів, — очевидно, було що захищати.
     Й ще хотілося перевірити, чи ростуть у лісі під Новий рік гриби.
     Ростуть!

23 груд. 2013 р.

Знайшов себе на Майдані :)



       Один з френдів на Фейсбуці обурився через виступ Яшина, який пропагував на Майдані російську ідею, й виклав, як доказ, відео. Я пам’ятаю той виступ, був якраз на Інститутській,  серед людей, що потрапили в кадр. Придивився й знайшов себе з перших же кадрів. Справа біля урни. Стою, слухаю промову й курю — у світло-рудій куртці, чорних джинсах і невеличкій сумці через плече. Потім з'являюся в інших кадрах — спроквола переходжу вулиця справа наліво й розшаровуюся серед людей.

22 груд. 2013 р.

Недільна служба на Майдані

     Кожного разу їду в неділю на Майдан у пригніченому настрої, й кожного разу повертаюся в піднесеному, принаймні, врівноваженому.
     Народні «віче» починають мені нагадувати недільні служби в церкві.
     Кажу це без іронії (ну, майже) ) ні по відношенню до Майдану, ні до церкви. Свого часу я був членом однієї з протестантських церков, тому можу порівняти враження.

21 груд. 2013 р.

Похмурий ранок

      Зранку падав сніг, на вулиці було прохолодно, в інтернеті — порожньо.
     Серед нечисленних новин в Українській Правді — інформація про "суботник" для прибирання барикад на Хрещатику.
     Мовляв, КМДА отримала заяку на "суботник" від якогось Проценка. "Запрошую всіх охочих жителів столиці взяти участь у добровільному суботнику з наведення порядку в центрі міста... Заходи безпеки забезпечуватимуть співробітники правоохоронних органів..." Початок заходу об 11.00, збір на Бесарабській площі.

19 груд. 2013 р.

На Андріївському узвозі


     Знайомий художник попросив постояти на Узвозі. Його реалізатор пошкодив ногу — тріщина, чи підвернув, — а, може, захотів перепочити трохи, все одно продажу майже нема по причині революції.
     Я погодився.
     Звичайно, сидіти вдома за комп’ютером, щось писати, час від часу навідуватися на Майдан й перейматися долею України — справа добра, але треба якось заробляти гроші. Колись я вже продавав був картини на Андріївському узвозі, й досить успішно. Там же познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Але настав момент, коли належало вирішити, ким себе хочу бачити в майбутньому — реалізатором картин чи письменником.
     Та, як мовиться, ніколи не кажи «ніколи».

16 груд. 2013 р.

За лаштунками



     Відео демонструє, що робиться за лаштунками Майдану. Дія відбувається 15 грудня в актовому залі Будинку профспілок. Йде спроба створити Громадську раду Майдану. Спершу при "владу мікрофона" якісь невідомо, які активісти, "співробітники" Руслани, потім з’являються Андрій Павловський і Зорян Шкіряк з охороною й наводять порядок.

15 груд. 2013 р.

День гідності

     В потягу метро, як тільки двері розкривалися на зупинках, лунав голос:
    — Слава Україні!
    Голос був хлопчачим, трохи розв’язним. Я міг би й сказати «п’яним», якби не знав, що на Майдані з цим ділом суворо. Пам’ятаю, як до чоловіка, що сидів на парапеті підземного переходу з банкою пива, подійшли двоє: «Не пий, козльонком станеш!» — той налякався, що ледь банку не випустив. Це так, до слова.
     Юнак, що кричав, їхав десь у передніх вагонах. Кожного разу «Сла-ава Україні!» розносилося в гранітному просторові перонів і поширювалося в вагонах. Вічно втомлені жінки на м’яких сидіннях навпроти морщилися.
     На Майдані я гучно відповів би: «Героям слова!» — але зараз стало ніяково.

12 груд. 2013 р.

Остання барикада


     Добірка промовистих фото з Майдану, переважно про нічний штурм 11-го грудня.
     Знімки не мої й достатньо відомі, — зберігаю їх для самого себе. Щоб переглядати час від часу й сповнюватися життєвими силами й натхненням.

11 груд. 2013 р.

Ранок 11-го грудня

    На тротуарі Хрещатика перед барикадою з боку Європейської площі зупинилася «швидка». З передніх дверей прудко вискочив молодий лікар, відкрив розсувні дверцята й допоміг вибратися й стати на землю юнакові в червоній касці поверх шапки. Той морщився від болю й дуже шкутильгав. Його вигляд говорив за нього: він з Майдану, був побитий «Беркутом», потрапив у «швидку» й зараз повернувся назад.
     Юнак пошкутильгав до своєї барикади, як лікар його наздогнав, став щось говорити, потім узяв під руку й повів уперед.
     А довкруг кипіла робота.

10 груд. 2013 р.

Майдан під снігом: тривожне очікування

     Не знаю, що буде завтра, через тиждень, через рік, — можливо, Хрещатик знову стане фешенебельною центральною вулицею європейської (чи євроазійської) столиці з вічно заклопотаними й байдужими перехожими, які біжать туди-сюди по широких тротуарах у своїх справах. А на гранітних парапетах Майдану Незалежності (якщо збережеться ця назва, а не буде, приміром, "Площадь Вассоєдінєнія")  — а на парапетах милуватимуться одне одним парочки закоханих.
     А сьогодні я побачив  їх такими — під снігом, що падав і танув під ногами, в сірих постапокаліптичних тонах наметів, в молитвному хорі, що лунав з трибуни, й очах хлопчика, який вартував на барикаді прямо навпроти Головпоштампу, в очікуванні наближення "Беркуту".

9 груд. 2013 р.

Прощавай, Ленін!

     Коли потужна людська ріка 1 грудня омивала ріг бульвару Шевченка й Хрещатика, гранітний Ленін здіймався над нею, наче скеля над бурхливими водами. Й байдуже було кам’яному вождю, що кричать на нього: "Ідол!" й дружно "у-у-укають", він стояв тут роками й показував пальцем туди, куди треба, — й, здавалося, стоятиме вічно.
     Уже й такої держави, як Радянський Союз, давно вже нема, й ідейних комуністів майже не залишилося, — а брила незворушно здіймається над водою, й давньоруська струга під назвою "Україна" міцно прив’язана до неї мотузкою.
     Та зараз впала.
     Я стояв на тротуарі біля підземного переходу й дивився на порожній темно-вишневий циліндричний постамент, і до кінця ще не вірив, що це є насправді, — з неба падав легкий сніг, під ногами чавкала брудна снігова каша. Люди оминали мене, пропадали в темряві підземного переходу й виринали звідти на світло.

3 груд. 2013 р.

Громада

     Якось в юності повертався електричкою додому. В тамбурі кілька гопників грабували й били підпилого пасажира. Це продовжувалося хвилин десять, може, більше... — всі стиха перемовлялися між собою, позирали на прямокутні темні віконця висувних дверей, де тільки мелькотіли руки-ноги, й долинали крики про допомогу.
     Зрештою, якась жінка скочила на ноги, повернулася обличчям до вагону й вигукнула:
     — Тут є мужики?!

1 груд. 2013 р.

Український Майдан

     У метро, яким я їхав на Майдан, перемогла українська мова.
     Напівпорожній і зазвичай напівсонний, як для недільного ранку, вагон ураз сповнився блиском очей й щебетанням молоді.
     — На наступній виходите? — невимушено спитала дівчина в одного з трьох похмурих молодиків, які стояли біля дверей.
     Не знаю, хто вони й звідки, але саме так, як описують, виглядають «тітушки».
     — На «насту-упній», —  процідив один з молодиків чи то з викликом, чи з подивуванням, а, може, й зніяковіло. — Нєт, нє вихожу.
     Але посунувся трохи вбік, і юна зграйка випорхнула на перон станції «Університет», а за нею — ще з десяток-півтора пасажирів, у тому числі й я.

25 лист. 2013 р.

Жевринка

     По Хрещатику періщив дощ. Широчезна з поворотом вулиця, в неділю дощенту заповнена людьми, зараз була порожньою. Здалося, краплі води, що невпинно падали з неба, начисто загасили й змили з асфальту запал вчорашнього дня.
     Оминаючи калюжі й парасольки поодиноких перехожих, дістався до Майдану Незалежності. Одразу ж натрапив на огорожу, яка по периметру оточувала частину площі з правого боку. За пошарпаними металевими секціями з інтервалом у кілька метрів бовваніли міліціонери в накидках від дощу й понуро дивилися на світ з-під темних мокрих капюшонів. Прям таки рейдери прихопили шматок землі. З куцою металевою ялинкою.

17 лист. 2013 р.

Лігво

    Наводив порядок у прибудові, де в мене робоче місце. Протер від пилу теки з рукописами. Перебрав книжки й поскладав їх по-новому в шафі. Паростки золотого вуса, що вже кілька місяців скніли в банках, пересадив у горщики й влаштував на підвіконні.
     Узявся розпалювати вогонь у печі. Горіхові гілки шипіли й ніяк не хотіли займалися. В хід пішли десятка з два аркушів рукописів з однієї з тек.
     Т-те!
     Я вам не Гоголь. У мене все, що треба, — на хард-диску.

10 лист. 2013 р.

Тритон у "горілому" болоті


     З дитинства пам’ятаю тритона в прозорій теплій воді на бурому тлі торфяного дна — чорного з червоними смужками й розкаряченими лапками. Грівся-вигрівався він на мілководді в лісовому болотці. А знаходилося воно в лісі, десь «за лісником», збоку від грунтової дороги. 
     Зараз, коли почали виїжджати на велосипедні прогулянки в ліс, виявили десь там аж три болотця. У якому саме вигрівався тритон — сказати важко. Напевне, в "Горілому", що якраз розташовувалося край дороги. Було воно густо поросле травою й очеретом. Води в ньому не побачив, а про тритона й мови нема.
     Колись, видно, трапилася там пожежа, — про це свідчать й обвуглені стволи дерев. Чи порятували тоді тритони, невідомо.
    Може, й вижили десь у трясовині, а, може, й ні.

22 жовт. 2013 р.

Грайлива Фанта

     Кожного разу, як навідуємося в ліс на велосипедах, ми проїжджаємо через поле, на якому пасуться коні. Старшу Фанту ми знаємо ще звідтоді, як була вона кобилкою, рудою й грайливою, як і напій, у честь якого її назвали. Зараз же вона матір, відповідальна за конячок, що пасуться неподалік. Але візьме-візьме й замотає грайливо головою, вітаючись з нами.
     Не завжди вдається зупинитися, щоб поспілкуватися з нею. Буває, як повертаємося додому вже в сутінках, чуємо з-від поля грайливе іржання, — то Фанта вітає нас.  

14 жовт. 2013 р.

І ще раз про гриби

     Кажуть, у цьому році грибів, — як ніколи. На Прикарпатті й Волині центнерами збирають. І це, мовляв, до великої біди. Не знаю, не знаю... У минулому році начебто грибів було ще більше, а кінець світу 21 грудня так і не прийшов :). 
     Якби там не було, а погожої осінньої неділі хотілося з’їздити в ліс. Збирали гриби, знайшли проржавілого ножа, окуляри з темним склом, у яких я раптом став ясно бачити кору на віддалених соснах, — знайшли зайця, який ховався в моху від грибників і щодуху кинувся тікати, знайшли також мотоцикл з коляскою. Щоправда, не чіпали. Ще повибігають грибники... — ну, гаразд. Думав, ще знайду  мобільник, шукав-шукав, та не знайшов. Та вже те добре, що свого не загубив.

4 жовт. 2013 р.

Зміїв вал і гриби

     Перейнявся темою Змієвих валів.
     Навіть був з’їздив кілька разів на велосипеді за Макарів… — й узяв якось та й подумав: а чого це я шукаю так далеко, аж за двадцять кілометрів,  коли в мене тут під боком… у моєму ж лісі…
     Й наступного разу по гриби направилися туди.       
     Що можу сказати?
     З одного боку подивишся  — наче вал, з іншого — звичайний собі пагорб. Інколи й справді нагадував потужний, розлогий, напівзруйнований вал, як у Василькові, наприклад.

18 вер. 2013 р.

Про Андріївський узвіз і дитячі пелюстки

     Колись, років десять тому, їздили ми з дружиною в пологовий будинок здаватися. Валіза з дитячою одежею, пелюшками-сорочечками, прозора тека з документами, вагітні жінки на лавці в ряд... — одне слово, сказали нам, що рано приїхали. Ще треба почекати тиждень-другий.
     Вийшли з дверей, в руках важкі валізи, — й що далі? Дружина сама залишатися не захотіла. Відвезли речі на квартиру до бабусі, а самі через весь Київ направилися на Андріївський узвіз, де я продавав картини знайомих художників.
     На алейці на дніпрових схилах було страшенно зелено й душно. Дружина приткнулася на стільчику під картинами. Збиралася гроза.
     Я ходив туди-сюди по алейці, виглядав покупців... озирався на дружину... — й майбутнє видавалося оповите туманом.

9 вер. 2013 р.

Перші гриби

     Ну, вони не зовсім перші.
     Знаємо ми одне потаємне місце — на занедбаній лісовій дорозі, — де білі гриби ростуть і влітку. Колись натрапили на нього, коли прогулювалися з сином на велосипедах.
     Там тихо й затхло, й восени там справжнє грибне царство, — здебільшого, поганок і мухоморів. Але влітку, коли в інших місцях нема й натяку на гриби, з-під опалого листя під дубами, а то й прямо на дорозі там витикуються білі грибочки. Й нинішнього літа якось заїхали туди й знайшли їх більше десятка.
     Проте дружина й діти не дуже люблять те місце, та й не так просто туди дістатися.
     По старій дорозі й раніше мало хто їздив, а зараз там узагалі "загублений світ". Минулої зими нападало чимало снігу, повалилися дерева й дорога виявилася перегородженою з двох боків. Туди можна дістатися ще й з іншого боку, з-від болотисної полянки, де водяться злі-презлі комари. Атакують цілими хмарами, відчайдушно впиваються в руки й шию, й за полянкою ще женуться за тобою метрів сто, 
— після таких битв ніяких уже грибів не захочеться...

3 вер. 2013 р.

Допитливий богомол

      Звідки богомол прилетів  невідомо, а зараз сидів на стежці й великими розкосими очима прибульця вивчав довколишній світ.
     Обабіч в полі здіймалася вижохла під жорстким сонцем трава, довкруг стрекотали й стрибали туди-сюди безтурботні коники, й прискіпливі бабки підітали й завмирали в повітрі, швидко-швидко змахуючи невидимими крильцями, й невпинні мурахи один за одним перебігали через стежку й начебто не звертали на богомола увагу, але зна-али, гарно знали, що він поруч.
     Однак крім пильних очей мав він ще й сильні й блискавично-швидкі лапи, 
 тож міг постояти за себе. Були про це в курсі й довкружні комахи, тому воліли за краще не наближатися надто близько.
     Хоча справжньою загрозою для богомола були не комахи й навіть не ящірки, а колеса велосипедів, що несподівано й фатально могли з’явитися на стежці.
     Ми помітили його вчасно й встигли загальмувати.

28 серп. 2013 р.

Про Агату Крісті

     Колись я був зробив велику життєву помилку — подивився серіал про Пуаро.
     А зараз захотілося трохи відволіктися й почитати якісний детектив. Перебрав кілька авторів
і, зрештою, зупинився на кращому, що є в жанрі класичного детективу, — Агаті Крісті. Скачав з Флібусти й перекинув собі на читалку десяток-другий романів, відкрив роман про Пуаро, взявся читати й спіймав себе на думці: а я знаю, хто вбивця. Отой от, на кого всі думають, а він має алібі й відмазується, зрештою, виявиться вбивцею. Його Пуаро вивів на чисту воду. Читати далі книгу бажання вже не було. Узяв інший роман... — так ти ж, золотко, сама все й організувала й мізки зараз пудриш!..     
     Яка підлість!
     Уже й не пам’ятаю тих серій, що там конкретно й до чого, але суть вкарбувалася чітко. Хто вбивця. Майже сорок чудових книг про Пуаро — коту під хвіст. Уся надія на склероз. З часом, можливо, він у мене прогресуватиме, — тоді нормально й прочитаю романи... Хоча є підозра, що забуду все на світі, а хто вбивця — пам’ятатиму.

16 серп. 2013 р.

Катрусині прикраси

     Виїхали з малою покататися на велосипедах, хотів був купити їй в кіоску "Лімбо", та з’ясував, що не взяв з собою грошей.
     От досада!
     Не вертатися ж тепер додому...
     — А в мене мене є гроші, — сказала Катя й дістала з сумочки гаманець, який сплела їй з бісеру мама, відкрила блискавку й маленькими тонкими пальчиками дістала кілька охайно складених купюр.
     Порахував: чотирнадцять гривень. Так ми багаті! Вистачить і на цукерку й на лимонад.
     — Я тобі поверну з процентами, — кажу.
     Уже звикаю до того, що в дітей потроху заводяться гроші. То на день народження подарують, то хтось з родичів приїде в гості й підкине гривню-другу. Мене зворушує, як мала ставиться до своїх грошей. Не розкидає й не губить, але й не труситься за ними. Завжди в курсі, скільки в неї грошей, де вони знаходяться, й коли треба пускає в діло.

7 серп. 2013 р.

Павук і колорад

     Картопляне ботвиння на городі чахне, й неприкаєні колорадські жуки лазять по довкружній території в надії надибати хоча б на очистки. Понуро карабкаються по стіні будинку, де вона разом зі стіною прибудови утворює глухий кут, добираються до стріхи й зриваються донизу, лунко вдаряючись об бетонну доріжку, — якийсь час непорушно лежать на бетоні, потім починають ворушити лапками, потім перевертаються на спину й знову повзуть угору по стіні.   
     У мене вже нема сил їх збирати й чавити, 
— просто споглядаю на титанічні зусилля, достойні еллінського героя Сіфіза, коли проходжу повз стіни.
     Одного колорада хапонув павук-хрестовик, який оселився під віконним карнизом. 

1 серп. 2013 р.

Технікумівський став

    Коли по асфальту "варшавки" між Немішаєвим і Микуличами  несешся спочатку донизу, а потім злітаєш догори, озеро в долині виникає на секунду-дві, як знімок у слайд-шоу, — промальовується на мить дзеркалом води й вигином берега, над яким нависають крони дерев, — і пропадає.
     Але якщо живеш у цьому світі, мить подовжується, бо "вона прекрасна".

19 лип. 2013 р.

Погляд з неба

      Коли за часів Кучми взялися були щовечора вимикати світло, не залишалося нічого іншого, як виходити надвір і прогулюватися туди-сюди під темним, часто зоряним, небом.
     Гамірливий і нав’язливий телевізор ще тримав якийсь час, я знервовано ходив по двору, позирав на темні вікна будинків і чекав, що зараз, ось зараз вони переможно займуться яскравим світлом і звідкись залунає музика, — але минали хвилини й десятки хвилин, я поволі врівноважувався, зоряне небо трималося наді мною, — й починали з’являтися думки на різні теми.
     Якщо намагався зрушити твір, що намертво став, — звідкись, наче нізвідки виникали ідеї й сюжетні повороти. А ще гарно думалося на сторонні теми, наприклад, про розвиток людства на поверхні цієї планети… тоненькій застиглій кірочці між розплавленими надрами й холодною порожнечею космосу…
     Й коли зрештою з’являлося світло, бувало, й не біг одразу вмикати телевізор.
     Зоряне небо невідступно трималося наді мною.

6 лип. 2013 р.

У пошуках прадавнього городища

     Допитливий малий розібрав компаса.
     Хотів подивитися, як влаштований... Ні, я розумію, що дитина має нахили до технічної творчості, он яких роботів і космічні апарати з лего-конструктора складає, — але ж навіщо псувати потрібну річ?..
     Ну добре, думаю, обійдуся без компаса. Зрештою, є джі-пі-ес, є гуглівські карти на смартфоні, зрештою, топографічна карта... — не пропаду.

     Під час цієї велосипедної вилазки я хотів поглянути на стародавнє городище в лісі неподалік Мирчі. Знаходиться воно на березі річки Таль в кількох кілометрах на захід від села. Як вичитав в інтернеті, має круглу форму, в діаметрі близько сорока метрів, й оточене валом висотою в три з половиною метри. Місце, де воно знаходиться, й фото можна знайти навіть у Google Earth.

26 черв. 2013 р.

Про морозиво

     Пам’ятаю, в перші роки подружнього життя ми з дружиною купували на двох відерце морозива. Й брали шоколадку й ділили її по-чесному навпіл.
     У ті часи комп’ютер ще не поглинув кожного з нас, як зараз, — ми дивилися якийсь фільм по телевізору, байдуже який, а то й обходилися зовсім без нього. Нам вистачало одне одного, щоб почувати себе гарно й затишно в цьому житті, й не хотілося чогось іншого. Окрім, звичайно, морозива й шоколадки.
     Потім у нас з’явилися діти й стали на законних підставах претендувати на свою частку морозива. Тож довелося купувати вже не півкілограмове відерце, а кілограмову "ковбаску". Але ділимо, як і раніше, на рівні частини, — щоправда, вже на чотири. Додаємо звичну шоколадку, та полюбляємо більше варення власного виробництва — малинове, вишневе або ж чорничне. Нинішнього літа, до речі, вже з’явилася нова партія.

21 черв. 2013 р.

Озеро під лісом


   Колію грунтової дороги, якою ми їдемо до озера на галявині лісу, обсіли метелики. Як тільки наближаємося, здіймаються в повітря, кружляють довкруг і повертаються до своєї багнюки.
     Що їх там приваблює — невідомо, напевне, висмоктують якісь свої поживні  речовини.  
     Такі елегантні... вишукані створіння... — й до багна ласі.
     Утім, не хотілося б судити про природу з точки зору наших, людських, уявлень. Зрештою, й мед, до якого ми, люди, ласі, бджоли виготовляють тим способом, що десяти разів ковтають і відригують нектар.
     Гм-м.
     Я до того, що вирішили ми навідатися до озера на галявині лісу, про що яке вже якось писав у цьому блогові.

16 черв. 2013 р.

Ромашкове поле

     Поле, на пагорбах якого, як я переконаний, знаходяться прадавні кургани, заросло ромашками. Що тільки на вершинах прогалини, — напевне, від глини, якою була втрамбована основа курганів. Не буду стверджувати, що там, на полі, й справді маються кургани, — але на гуглівських картах, до того ж різного часу, гарно проглядаються жовтаві плями, начебто від глини...
     Та й, скажіть, як наші предки могли залишити поза увагою найвищу точку довкружньої місцини, та ще й на полі?..
     Які ще маю аргументи?
     Та в офіційному «Переліку пам’яток історії й археології, що знаходяться на території Бородянського району», значиться, що за кілометр на південний захід від Немішаєвого знаходиться курганна група 1-3 тисячоліття до нашої ери.

12 черв. 2013 р.

Жук-рогач

     На асфальті вулиці величезний жук-рогач протистояв усьому світові. На лівому крилі в нього виднілася дірочка. Видно, був він атакований шпаком чи горобцем. Жук відстояв себе, виставивши роги, й прогнав велетенського птаха. Відтоді він продовжив боронитися від курей, котів, людей, велосипедів, а також легкових і вантажних автомобілів. Довелося забрати його, поки не загинув у нерівній боротьбі. 
     Поклали його на траві біля клумби. Сподіваємося, жук-рогач облишить з усіма боротися й буде просто жити й насолоджуватися життям.

9 черв. 2013 р.

"Полові" проблеми

     З дружиною в мене все гаразд. У мене проблеми з підлогою.
     Нещодавно з-від щілини між стіною й підлогою виросли два білих гриби. Не "боровики", ні,  — дві біленькі поганки на тоненьких ніжках.
     Попри те, що ми в сім’ї шанувальники грибів, навіть мухоморів і поганок, про що свідчать знімки в цьому блогові, — довелося кинутися на кухню за ганчіркою й рішуче винищити "грибне царство".

7 черв. 2013 р.

Кидаю курити

     У тезах уже продумав замітку:  "Як я кинув курити". За власною методом. Але спершу треба кинути, а потім уже методом ділитися...
     Такі справи.
     Я так же курити кидаю, як і нинішня українська опозиція з владою бореться. Розмови, плани, компроміси й перетирання. А коли діло доходить до кількох цигарок на день і треба робити наступний крок — повністю відмовлятися від куріння, — йде відкат назад. Перетирання й пошук компромісів. Точно так же, як після парламентських виборів, коли опозиції треба було жорстко відстоювати результати в "проблемних" округах, — не входити до парламенту, вивести людей на вулицю, — Яценюк почав з Шаповалом перетирати. Зрозуміло, не входити до парламенту — крок нелегкий. У вибори гроші вкладені. Усі втомилися. Так. Але крок був необхідний. Інакше люди зневіряться й не будуть більше всерйоз опозицію сприймати. Тоді вивести людей на вулицю, наприклад, на акцію "Вставай, Україно!" буде о-ой, як важко...
     Про що я був? Про те, що курити треба кидати. Здоров’я нема ніякого.
    

2 черв. 2013 р.

Шпаченя

      Зайшов у хвіртку, дивлюся: по двору бігає шпак. 
      Швидше, шпаченя.
     Жовтороте, якесь сіре, пір’я не блищить і не переливається, як у дорослих шпаків. Годоване таке шпаченя й зовсім не зашугане. В заростях папоротника й барвінка не ховалося. Бігало по двору, махало крильцями, намагалося злетіти. Спіймати його виявилося не дуже важко.
     Знайшли йому кілька черв’яків, поклали біля клюва. 
     Не взяло.
     Відпустили на город, нехай стрибає далі, вчиться літати. Подбали тільки, щоби чорний кіт Марся й інші коти тут не вешталися. Може, й виживе. 

28 трав. 2013 р.

Реінкарнація клавіатури

     На пагорбах, під якими, як сподіваюся, сховане прадавнє місто, все заросло папороттю й конваліями.
      Стою перед піщаною ямою на його вершині, обкладеною якимись вітхими колодами, — й думаю, що воно й навіщо. Чи це лісник будував годівницю для кабанів, чи взвод солдатів-першоліток на чолі з недолугим лейтенантом-дворічником  намагалися окопатися від невідомо якого ворога, чи, може, це "чорні" археологи хотіли розкопати праслов’янське городище...
     Кожен з нашої сім’ї шукає в лісі щось своє. Дружина — ракурси для фото, я — стародавні артефакти, дочка — крокодилів у лісових калюжах, а сина ж цікавлять речі технологічні — зав’язлий по вуха в весняній калюжі джип та купа радіоелектронного сміття в одній із піщаних ям.

23 трав. 2013 р.

Від Мар’янівки до Хмільної

     Слово "Мар’янівка" звучить для мене таємниче й трохи загрозливо. Коли в дитинстві їздили по ягоди в ліс, мама казала: "Не заходь далеко, бо в Мар’янівці опинишся!".
     Страшне село знаходилося з іншого боку лісу кілометрів за сім, чи навіть десять, 
 й дістатися до нього можна було розбитими лісовими дорогами, проминаючи болота й хащі. Скільки себе пам’ятаю, ніколи там не бував, хоча свого часу поїздити по області довелося чимало.
     А зараз повертався додому з чергової велосипедної вилазки до Змієвих валів у Макарівському районі й вирішив зрізати шлях лісовою дорогою через Мар’янівку до Хмільної, яка розташована на асфальтівці, що й веде до Немішаєвого, в якому живу.
     Мар’янівка виявилося не страшною, дуже тихою і зеленою, і невеличкою, 
 власне, одна вулиця.

15 трав. 2013 р.

Годувальники!..

     Хазяйнував на городі, раптом бачу, щось до болю знайоме... смугастеньке на землі... 
     — Годувальник! — мимоволі вигукнув я.
     Так, виповз колорадський розвідник, першопроходець, — прудко перебирає ніжками по землі, вишукує, чим би його перекусити. 
     Може й знайде яку картоплину, — валяються на городі залишки минулорічного урожаю, що зараз вдосталь понавикопував з землі (я-як я восени збирав картоплю?) — то й перекусить по-маленькому. Апетит за зиму, видно, нагуляв...
     Рука не піднялася його зачавити.

9 трав. 2013 р.

Трохи життєвої філософії про квіти, мурашок та комарів

     Калюжі на дорозі просихають,  лісові озерця талого снігу подібно до Аральського моря поволі пропадають з поверхні цієї планети,  але нічого не зникає просто так, правда?.. Надлишок вологи став причиною того, що все довкруг зазеленіло, а ще в озерцях і болотцях виплодилася величезна кількість комарів. З’являються все нові й нові комарині армади, й щоб вижити в цьому жорсткому світі, комарам треба були нахабними й сміливими. Конкуренція серед комариної братії дуже велика, тому маленькі кровопивці відчайдушно кидаються на все теплокровне, що з’являється в їх полі зору. Й нам, у яких кров аж ніяк не холодна, доводиться постійно відмахуватися від них і ляскати на оголених руках, позбавляючи короткого й болюче-спраглого — недолугого? — життя.
     Але чи нам судити про цінність того чи іншого життя?

4 трав. 2013 р.

Маленькі прудкі динозаври

     Вважається, що динозаври вимерли багато мільйонів років назад. Насправді ж вони збереглися до наших днів, цілком нормально живуть собі на цій планеті, шмигають під ногами й колесами велосипедів.
     Після довгої зими вилазять на сонечко біля своїх нірок, їдять потихеньку жучків-павучків, живуть собі спокійно, поки не потраплять на очі дітям, які бігають за ними, ловлять і розглядають.
     Але діти не злі — відпускають на волю.

28 квіт. 2013 р.

Чи водяться в лісовій калюжі крокодили

     Ще кілька тижнів тому була зима, а вже літо.
     Жорстке сонце в вічі, температура до тридцяти, густий запах хвої й кисневе перенасичення всього тіла, — що й дерева розмиваються перед очима.
     Під час останньої вилазки в ліс ми хотіли розширити межі "дослідженого світу" й простежити шляхи до 1) селища Клавдієве; 2) урочища Бабка, де розташована зона відпочинку.
     Наш ліс не такий уже й маленький, щоб не було в ньому чого досліджувати, й не такий уже й великий, щоб заблудитися в ньому й згинути. На велосипедах цілком реально за один день дістатися з одного його краю в інший і благополучно повернутися додому, а якщо й карта мається та смартфон з джі-пі-есом, то ніяка лісова нечисть, що полюбляє кругами за носа водити, не страшна. У глибині ж лісу, як свідчать карти Гугля, є чимало чого цікавого: озерця з чистою водою й болотця, мальовничі галявини й струмки. Десь там розташована Криничка з цілющою водою, куди ми з батьками, пам’ятаю, їздили в дитинстві.

22 квіт. 2013 р.

Фактура зламаного дерева

     Удогін до попередньої теми деревного апокаліпсису. Така собі втихомирена краса понівечених снігом сосен. А зараз, по весні, все вляглося, забулося, й, напевне, вже не болить.

21 квіт. 2013 р.

Після лісового апокаліпсису

     Можна собі тільки уявити, як одного дня чи ночі в кінці грудня, коли сніг невпинно падав і падав, — почали валитися в лісі дерева.
     Напевне, вони почали ламалися й падали в приблизно в один час, коли вага снігу на кронах перевершила можливість стовбурів і гілок їх утримати, дерева затріщали по всьому лісові, почали валитися одне на одне, — сосна, на яку впало дерево, теж починала тріщати й падати... на інше дерево, яке теж тріщало... й падало, вивертаючи з-під замерзлої землі коріння... — страшенний тріск і гул стояв по всьому лісові, — здавалося, весь ліс здригався й починав валитися. Можна собі тільки уявити, як почувалося тоді диким тваринам, — зайцям, лисицям і кабанам, — серед усеоб’ємного лісового апокаліпсису.

15 квіт. 2013 р.

Тривкий квітневий сніг

      Хоча струмок у яру, що перетинає селище, вже кілька днів, як відшумів повінню й на городі дотанули знесилені й брудні грудки снігу, в лісі та й навіть на полі перед лісом снігу виявилося чимало. Прямо по колії дзюркотіли струмочки й, збиваючись, невпинно поспішали до балки. Дорогу перетинали справжні озерця.
      У самому ж лісі дороги теж слугували водними артеріями, з яких неухильно бігли цівочки води й намиваючи жовтий пісок. На торфяних місцинах виникли драговиська.

    Але, як проминути їх й пробитися далі, потраплячєш в  світ, в якому вже безроздільно панує весна.

9 квіт. 2013 р.

Перші весняні квіти

     На вулиці все покрите снігом, в обличчя б’є жорсткий морозяний вітер, — але вже  весна. Й про це гарно в курсі  шпаки, які щосили втримуються на гілках дерев, і крокуси на клумбі. Вони завжди проростали й розпускалися в цей час — і ні мороз, ні хуртовина не спроможні втримати їх тендітну, але непохитну силу життя.
     Змінки зроблені моєю дружиною Оленою.
     До речі, вона веде свій блог "Мой любимый бисер", в якому публікує фото власних робіт, дає схеми й детальні майстер-класи.

8 квіт. 2013 р.

Фіолетово-жовті підсніжники

     Так швидко все минає!
     Ще кілька днів тому ми ліпили на городі сніговика й кидалися сніжками, а зараз там уже розпустилися квіти.
     Ще зостався подекуди сніг, ще тримається з останніх зусиль снігова фортеця, — а вже стрибає серед вологої полегло-сірої трави брудюща жаба. До того брудна, що вирішив не публікувати змімок у цьому, чистенькому в цілому, блогові.
     Що?..
     Та знаю я, знаю, що правильно "проліски". Але якщо крокуси з’явилися, власне, з-під снігу, то вони мають називатися підсніжниками. Й ростуть серед викладеної цеглою й непевної форми клумби. А проліски — під стіною будинку. Й з'явилися ще до того, як випав сніг, ударив мороз і знову прийшла зима...
     Гм-м. Щось я, того, — вже зовсім заплутався...

1 квіт. 2013 р.

День Дурня

     Сніг тане, але не так прудко, як для першого квітня, — День Дурня, що ж ти хочеш. Уранці прокидаєшся, дивишся у вікно й утямити не можеш: весна зараз, чи зима, — на душі радісно, чи тужно, — ти успішна людина, чи лузер. Ти зробив у цьому житті все від себе залежне, чи давно й безповоротно своє життя просрав. Тобі є чим виправдатися перед Богом, чи нема.
     Іронія долі в тому, що вірні як перші, так і другі твердження. 
     А поки все довкруг як було, так і залишається білим-біле. Швидше, слякітно-білим. Бруднувато.
     Учора цілий день тим і займалися, що ліпили сніговиків й інші фігурки зі снігу, цілу снігову фортецю змайстрували, 
— які через годину-другу мали осунутися й похнюпитися, а через день перетворитися на брудну воду.
     День Дурня...

31 бер. 2013 р.

Повноводдя


     Учора вранці понуро й зловтішно падав густий сніг, — а після обіду почав танути. 
     Видно, в Небесній канцелярії було вирішено, що Україні треба ще трохи додати  води, щоб вона вже по повній освіжилася й омилася, — щоб нестримний бурхливий весняний потік начисто змив з наших душ бруд й остаточно пробудив  від сну.    
     Як би там не було, а вода в льоху вже підібралася до ляди, й став він більше походити на колодязь, 
— що тільки вода в ньому не прозора й чиста, якась мутна, — напевно, від гнилої картоплі й проржавілих кришок на банках з дорогоцінним чорничним і малиновим варенням.

25 бер. 2013 р.

Весняні розваги


    У малого весняні канікули, малу вирішили не відводити в садочок по причині снігового апокаліпсису. Та садок, швидше за все, й не працював. По вулиці не проїхати, а хліб вимели весь, як такий, включно з зубодробильними бубликами. 
     Та не хочеться писати про сумне.
     Зранку була клисично російська погода: "Мороз и солнце, день чудесный!" Серед засніженого, ясно-синього, сліпучого від сонця світу шалено співали птахи. 
     Випала можливість сходити з дітьми до яру й покатися на санках.

23 бер. 2013 р.

Собацюри біля кіоска

   Дивлюся на собацюр і уявляю, що у них на душі робитьтся: х-холодно, вітер в писок і людські ноги-ноги, — а на шерстці позавмирали льодинки, — в животі порожньо, на душі тужливо.
     — Дайте для цих аглоїдів три сосиски, — каже жіночка у віконце кіоска.
     Впізнаю в ній агітаторку від БЮТ і Тимошенко на кількох минулих виборах. Сиротливий червоно-білий намет стояв неподалік, за залізничним переходом.

Свято весняного снігу

      Мело всю ніч, мело й уранці. Замело й вхідні двері, тож довелося відкопуватися. Чистити кучугури в дорі... Лопата в руки - й уперед. 
     Та кому робота, а кому й радість. Весінні канікули, знаєте.
     З цього приводу згадався анекдот.
     Зеленеє літо (чи то весна), алкаш вранці прокидається, виходитиь на вулицю, а там усе білим-біле від снігу. Бачить, по кучугурах біжить дівчинка у платтячку з відерцем і совочком у руках. Ну все, думає алкаш, допився. Бєлочка хапанула.
     Слабим голосом він питає:
     — Скажи мені, дівчинко, зараз літо?
     — Літо, дядечку, літо, — відповідає та. — Отаке от бл...дське літо.